Зраджений гетьман. Ярослава Дегтяренко

Олесею. «Боже, який же дохідливий урок дав мені дядько! Навіть у колегіумі різками так добре не пояснювали!» – думав Лесь, тікаючи від сестри та не розуміючи, що Яцко Кулябка прожив гірке життя, яке йому теж багато чого дохідливо пояснило. Але Ганнуся побігла слідом за ним.

      – Але чому? За що? Чим ти завинив? – стривожено питала дівчина, бо дядько жодного разу не піднімав на брата руки. – Дай я тобі зіллю води!

      – Ганнусю, я завтра поїду, – мовив Лесь, коли вмився.

      – Через сварку з дядьком?

      – Ні. Розумієш, сестричко, у Черкасах я зустрів дівчину, яку покохав. І це через неї я службу кинув, бо хрещений був проти нашого кохання, адже вона проста служниця, – брехав Лесько. Але не міг же він розказати сестрі правди! – І я гадав, що дядько теж буде проти. Але дядечко бажає, щоб я привіз її сюди та одружився з нею, тому завтра я їду в Черкаси забрати мою Олесю до нас, – і замовк, з подивом подумавши: «Господи Боже, вона ж дійсно моя! Моя Олеся!»

      Ганнуся здивовано дивилася на Леся, але потім щасливо всміхнулася, радіючи, що любий брат знайшов своє щастя, лагідно обняла його за шию, пригорнулася.

      – Я так рада за тебе, братику! Пошли тобі Господь щастя з твоєю Олесею! – сказала дівчина, але потім спохмурніла й запитала: – Але чому дядечко так сильно вдарив тебе? За що? У тебе тепер ніс опухне!

      – Ганнусю, серденько моє, краще не питай, бо я не можу тобі пояснити.

      – Добре. Колись сам усе розкажеш, – мудро вирішила Ганнуся.

      Наступного ранку Лесько поїхав. «Олеся мені пробачить, бо кохає! – впевнено думав він. – Мене ніхто ніколи не кохав, крім неї, і я більше ніколи не зраджу її кохання. Але чому ж вона не відповіла мені? Може, хрещений перехопив листа? Так, це він втрутився, і Олеся досі нічого не знає. Господи, тільки б з нею було все гаразд і вона не пішла з Черкас!»

      Коли Лесь приїхав у Черкаси, Федора не було вдома, і його зустріла лише Катерина. Зустріла радо, бо любила хлопця.

      – Мій ти хлопчику! Я так сумувала за тобою! Хоч ти мені й не рідний, але я вже так звикла тебе за сина мати! Лесику, дай я на тебе помилуюся, – вигукувала жінка і то обнімала, то милувалася ним. Але потім спохмурніла та запитала: – А ти назавжди повернувся?

      – Ні, тітонько, я… – Лесь на мить зам’явся та запитав: – Ти віддала Олесі мого листа? Вона не відповіла мені. Що з нею?

      – Чому ти тоді сам не приїхав? – запитала Катерина, ховаючи очі.

      – Я у військо Гуляницького пішов. І весь листопад просидів у Варві в облозі.

      «Господи, будь прокляті всі ці війни», – гірко всміхнувшись, подумала жінка. На очі навернулися сльози, але вона опанувала себе й заговорила:

      – Шкода, синочку, що тоді ти сам не зміг приїхати. Я просила Висоцького віддати твого листа Олесі, але він не віддав, а наступного ж дня оголосив про їхнє весілля. А через седмицю вони одружилися.

      – Що?! – Лесь аж підскочив.

      – Я дуже шкодую, що тоді сама не пішла й не поговорила з нею до весілля, – зізналася Катерина. – Це моя провина. Але занадто вже мене обурило, що Олеся тобою знехтувала. Лише