Володар Туману. Карлос Руис Сафон

хвилях чотири чи п’ять баркасів, але переважали тут невеличкі дерев’яні човни, завдовжки не більш як чотири метри, – тутешні рибалки використовували їх, прочісуючи старими сітями море неподалік берега.

      Макс проминув на велосипеді човни, що ремонтувалися на причалах, і купи дерев’яних ящиків, які належали місцевій бакалійній крамниці. Не спускаючи очей з невеликого маяка, Макс поїхав до кривого як півмісяць хвилеріза, яким закінчувався порт. Тут Макс притулив велосипед до маяка і сів перепочити на великий камінь – їх було багато по той бік дамби, і море раз по раз лизало їх своїми хвилями. Звідси хлопець бачив океан, що безкінечною смугою світла простягнувся ген за обрій.

      Макс просидів отак лише кілька хвилин, коли раптом завважив інший велосипед, що наближався до нього по причалу. Рулював високий худорлявий хлопець, котрому Макс дав би років шістнадцять-сімнадцять; хлопець спрямував свій велосипед до маяка і поставив поряд із Максовим. Тоді повільно відкинув з обличчя пасмо густого волосся й попрямував до Макса.

      – Привіт. Це твоя родина оселилася в будинку в кінці берега?

      Макс ствердно хитнув головою.

      – Мене звати Макс.

      Засмаглий хлопець з пильними зеленими очима простягнув йому руку.

      – Роланд. Ласкаво просимо в місто нудьги.

      Усміхнувшись, Макс потиснув Роландові руку.

      – Як дім? Сподобався? – запитав хлопець.

      – Думки розділилися. Батько в захваті. Решта дотримуються іншої думки, – пояснив Макс.

      – Я познайомився з твоїм батьком кілька місяців тому, коли він приїхав до селища. Він здався мені цікавим типом. Здається, він годинникар?

      Макс знову ствердно кивнув.

      – Авжеж, цікавий тип, – згодився Макс, – тільки часом. А часом йому западають у голову різні ідеї, як оце, приміром, перебратися сюди.

      – А чому ви приїхали до селища?

      – Через війну. Батько вважає, що зараз не варто жити в місті. Гадаю, він має рацію.

      – Через війну, – повторив Роланд, опустивши очі. – У вересні мене призвуть до війська.

      Макс онімів із подиву. Роланд завважив, що той замовк, і знову всміхнувся.

      – У цьому є й позитив, – проказав він. – Можливо, це моє останнє літо в селищі.

      Макс усміхнувся й собі, але якось ніяково – він подумав, що, коли за кілька років війна не закінчиться, йому також пришлють повістку. Можливо навіть, що такого самого сяйливого дня, як цей, невидимий привид війни огорне майбутнє запиналом мороку.

      – Гадаю, ти досі не бачив селища, – мовив Роланд.

      Макс заперечливо хитнув головою.

      – Що ж, новачку, бери велик. Розпочинаємо туристичну екскурсію на колесах.

* * *

      Макс їхав за Роландом алеєю, що простяглася вздовж берега, а потім звернула до селища. Коли Макс почав відставати, Роланд збавив швидкість, і незабаром вони зупинилися біля великого кам’яного фонтана, що височів у центрі якогось майдану. Доїхавши до нього, Макс залишив велосипед на землі. З фонтана била напрочуд прохолодна вода.

      – Не