Володар Туману. Карлос Руис Сафон

Ірина ж, з апетитом поглинаючи свою порцію, щось шепотіла огидному котові, який втупився їй у ноги. Поки вони отак вечеряли, Максимільян Карвер розповідав, що знайшов у селищі чудове приміщення під майстерню, щоб знову розпочати бізнес.

      – А що робив ти, Максе? – поцікавилася Андреа Карвер.

      – Був у селищі.

      Всі подивилися на нього так, ніби чекали продовження.

      – Познайомився з одним хлопцем на ім’я Роланд. Завтра ми хочемо поплавати під водою.

      – Макс уже має приятеля! – переможно вигукнув Максимільян Карвер. – Ну, що я вам казав?

      – А який він, цей Роланд, Максе? – запитала Андреа Карвер.

      – Не знаю. Симпатичний. Роланд живе з дідусем, доглядачем маяка. Він розповів мені про селище безліч цікавих речей.

      – А де ви плаватимете під водою? – запитав батько.

      – На південному березі, потойбіч порту. Роланд каже, там є корабель, який потонув багато років тому.

      – А можна мені з вами? – втрутилася в розмову Ірина.

      – Ні, – відрубала Андреа Карвер – А це безпечно, Максе?

      – Мамо…

      – Гаразд, – згодилася Андреа. – Тільки будь обережний.

      Макс ствердно хитнув головою.

      – У юності я добре плавав під водою, – докинув Максимільян Карвер.

      – А зараз ні, любий, – урвала його дружина. – Покажеш нам фільм?

      Стенувши плечима, Максимільян Карвер підвівся, готовий похизуватися своїми навичками кіномеханіка.

      – Допоможи-но батькові, Максе.

      Перш ніж виконати його прохання, Макс нишком подивився на Алісію, котра за вечерею не розтулила рота. Її відсутній погляд, здавалося, волав про те, якою далекою була вона від усього, що відбувалося довкруж, але з незрозумілої причини ніхто, крім Макса, цього не помічав або не хотів помічати. На якусь мить погляди брата й сестри зустрілися. Макс усміхнувся.

      – Хочеш поїхати завтра з нами? – запропонував Макс. – Роланд тобі сподобається.

      Алісія ледь помітно всміхнулася і, не кажучи ні слова, згідливо кивнула, а в її темних бездонних очах засяли вогники.

* * *

      – Готово. Вимкніть світло, – наказав Максимільян Карвер, вставивши бобіну з плівкою у кінопроектор. Апарат, здавалося, походив із тих самих часів, що й Коперник, і Макс сумнівався, чи він працюватиме.

      – І що ми дивитимемося? – поцікавилася Андреа Карвер, колисаючи на руках Ірину.

      – Гадки не маю, – зізнався годинникар. – У гаражі стоїть коробка з десятками плівок, але там немає жодних написів. Я взяв декілька навмання. Не здивуюся, якщо взагалі не буде зображення. Емульсія на плівці дуже легко псується, і після стількох років цілком імовірно, що вона зійшла.

      – І що це значить? – втрутилася в розмову Ірина. – Ми нічого не побачимо?

      – Є лише один спосіб дізнатися, – відповів Максимільян Карвер, вмикаючи проектор.

      За кілька секунд апарат, задирчавши, як старий мотоцикл, ожив, і вітальню прорізало сліпуче світло з об’єктива. Макс втупився