Пояснюючи світ. Стивен Вайнберг

античної обережності прикрили маскою нерозсудливості та вигадки»7. Пошук прихованої мудрості за часів Стародавнього Риму привів до появи школи, відомої сьогодні як школа неоплатонізму, яку заснували в III столітті н. е. Плотін та його учень Порфирій. Неоплатоністи, хоч і не досягли були нічого нового в науці, зберегли у своєму вченні Платонову цікавість до математики. Наприклад, Порфирій написав біографію Піфагора та коментарі до «Начал» Евкліда. Пошук прихованих значень під зовнішньою оболонкою є важливим завданням науки, тому не дивно, що неоплатоністи хоча б не втратили інтерес до наукових питань.

      Язичники зазвичай не намагалися впливати на особисті переконання один одного. Не було жодних авторитетних письмових джерел про язичницькі релігійні доктрини, як-от Біблія чи Коран. «Іліаду» та «Одіссею» Гомера й «Теогонію» Гесіода сприймали як літературу, а не теологію. Язичництво мало багато поетів та священиків, але не породило жодного теолога. Утім, відкриті вияви атеїзму були небезпечні. Принаймні в Афінах звинувачення в атеїзмі подеколи ставали зброєю в політичних дебатах, а філософи, що висловлювали невіру в язичницький пантеон, могли відчути на собі гнів держави. Філософ-досократик Анаксагор був змушений тікати з Афін через вчення, що Сонце – це не бог, а гарячий камінь, більший за Пелопоннес.

      Платон особливо переймався збереженням ролі релігії у вивченні природи. Він був так наляканий атеїстичним вченням Демокріта, що в десятій частині своїх «Законів» проголосив, що в його ідеальному суспільстві люди, які заперечують реальність богів та їхнє втручання у справи людей, були б засуджені до п’яти років одиночного ув’язнення з подальшою стратою, якщо в’язень не розкається.

      У цьому плані, як і багато в чому іншому, дух Александрії відрізнявся від афінського. Я не знаю жодного елліністичного вченого, у чиїх роботах можна знайти хоч якийсь інтерес до релігії, як і не знаю нікого, хто постраждав за свою невіру.

      Натомість чимало відомо про релігійні переслідування владою Римської імперії, хоча там не мали нічого проти іноземних богів. Пантеон пізньої Римської імперії розширився, включивши в себе фригійську Кібелу, єгипетську Ісіду та перського Мітру. Однак, у що б людина не вірила, вона мала обов’язково також публічно шанувати офіційну римську релігію, виявляючи таким чином лояльність до держави. Згідно з Ґіббоном, усі релігії Римської імперії «народ вважав однаково істинними, філософи – однаково хибними, а влада – однаково корисними»8. Християн переслідували не тому, що вони вірили в Єгову чи Ісуса, а тому, що вони публічно заперечували римську релігію – їх взагалі виправдовували, якщо вони клали хоч дрібку фіміаму на вівтар римських богів.

      Ніщо з цього не заважало роботі давньогрецьких вчених під владою імперії. Гіппарха та Птолемея ніколи не переслідували за їхні атеїстичні теорії планет. Набожний язичник імператор Юліан критикував послідовників