Букет улюблених квітів. Светлана Талан

не спала, а він хропів. Тоді хто, Барсе? – звернулася вона до собаки.

      Від такої уваги до себе Барс розтягнув губи в широкій усмішці, оголивши білі та міцні зуби, й заметляв хвостом. У Тамари не піднялася рука викинути квіти на смітник. Вона поставила їх у відро з водою для поливу.

      Розділ 17

      Тамара сіла перед телевізором і раптом згадала розповідь Анатолія про хід розслідування та його намір пробивати прибулих до міста. Отже, він припускає, що злочин міг скоїти хтось із немісцевих.

      «Логічно!» – подумала Тамара й згадала про подругу.

      Марина зустрічається з одним із таких чоловіків. У місті лише один готель, тож ті, хто не має тут родичів чи друзів, зупиняються саме там.

      «Приятель Марини може бути вбивцею!» – стукнуло їй у голову.

      Тамара розхвилювалася, нервово прикусила нижню губу й швидко знайшла в сумочці свій мобільник.

      – Маринко, ти де? – запитала вона подругу.

      – Як де? На роботі!

      Тамара озвучила свої підозри, і подруга розсміялася.

      – Я ж говорила, що тобі треба детективи писати, а не обіймати посаду начальника райвідділу освіти, – сказала їй Марина. – Цю ніч ми провели разом, і мене не вбили!

      – Ну в тебе й жарти!

      – Не гірші за твою фантазію! До речі, сусідка привезла тобі лілії на посадку.

      – Де вони? У тебе на роботі?

      – Ні. Вдома. Якщо є бажання, то поїдь забери, бо засохнуть. У тебе ж є мої ключі.

      – Гаразд. Зараз з’їжджу.

      Тамара вигнала з гаража стареньку «таврію» та вирушила до будинку подруги. Дорогою вона зробила висновок, що друг Марини не маніяк: той провів ніч із подругою, а їй уночі хтось знову приніс квіти.

      «Та й Барс Маринчиного приятеля не знає, тож не пустив би до двору, – розмірковувала жінка. – Оскільки Анатолій також не міг принести лілії, зостаються дві людини – Галина та Марина. Якщо Марина й справді була вночі не сама, то залишається тільки Галя, яка, проте, фізично неспроможна перелізти через паркан. Хто тоді?» – губилася вона в здогадках.

      Тамара зупинилася поблизу будинку Марини. Вона прямувала до під’їзду, коли їй здалося, що з-за рогу визирнув чоловік у капелюсі та сонцезахисних окулярах і відразу сховався. У жінки похололо всередині. Вона вскочила до під’їзду й щодуху побігла нагору сходами. Лише замкнувши за собою двері, Тамара віддихалась і трохи заспокоїлася.

      «Мабуть, у мене параноя», – подумала вона.

      Тамара зайшла на кухню, набрала у чашку води з-під крана й залпом її випила. Трохи оговтавшись, визирнула крізь капронові фіранки у вікно – і не побачила ніякого чоловіка. Вона забрала квіти й замкнула квартиру. Швидко, майже бігом Тамара дісталася своєї автівки, поставила пакет із квітами в салоні біля заднього сидіння, і вже коли повернула ключ запалення, боковим зором знову вловила того чоловіка. Він визирнув з-за рогу й так само швидко сховався. Тамару кинуло у піт. Вона рвучко розвернулася і, накотившись заднім колесом на бордюр, вирулила з двору. Всю дорогу Тамара поглядала в дзеркало заднього огляду,