Букет улюблених квітів. Светлана Талан

що нічний візитер носить взуття сорок другого розміру. Це нічого не прояснило, бо більшість чоловіків має саме такий розмір ноги. У її Марка також був сорок другий, як і в Анатолія та ще багатьох-багатьох чоловіків. Тамара вирішила, що хтось або хоче її вбити, або діє на психіку. Але кому це треба? І найважливіше, навіщо? Жінка вже й так утратила спокій. Вона погано спала, постійно прислухаючись до будь-якого шереху надворі, а вдень нервувалася без будь-якої на те причини. Тамарі здавалося, що за нею хтось стежить. Попри те, що вона жодного разу не помітила людини, яка б за нею спостерігала, останні дні не могла позбутися відчуття стороннього погляду на собі.

      «Я божеволію», – думала жінка.

      Коли зателефонувала подруга, сказавши, що приїде, Тамара щиро зраділа. Вона вже не могла залишатися на самоті, ще й Анатолій був зайнятий пошуками маніяка.

      Тамара встигла заварити каву до приїзду подруги. Вона почула знайомий звук Марининої автівки, яка пригальмувала біля двору, й поквапилася відчинити хвірточку.

      – Маринко! Як добре, що ти заскочила! – Тамара обійняла подругу. – Ходімо, кава вже чекає!

      Жінки сиділи в садку, сховавшись від сонячних променів у тінь густої груші, пили каву та поглядали на квітник.

      – Не знаю, як ти тут живеш, а мені лячно навіть дивитися на ті лілії, – зізналася Марина. – Усе здається, що там хтось сховався і за нами спостерігає.

      – То все нервове, – Тамара всміхнулася кутиками губ. – А якщо серйозно, то я справді налякана. Що для людини найстрашніше? Невідомість. Ми боїмося темряви не тому, що темно, а тому що не бачимо, що перед нами. Ось і я зараз як у темряві. Боюсь, а чого саме – не знаю.

      – Маніяк тримає у страху все місто. Я ходила на роботу пішки, бо не хотіла, щоби мій знайомий знав, що маю машину, а тепер їжджу. Так ніби безпечніше.

      – Він тебе проводжає додому, то чого ж тобі боятися?

      – А якщо не зможе? Що тоді? Самій увечері йти додому? Ні, краще підстрахуватися! Коли доведеться самій повертатися додому, то віджену машину на стоянку, а потім мчатиму додому, як навіжена, через увесь квартал! – жартувала Марина.

      – Ти вся світишся щастям, – зауважила Тамара.

      – Так і є! Не знаю й навіть думати не бажаю, що це моє несподіване щастя незабаром скінчиться, а поки воно є – я ним насолоджуюся.

      – Правильно робиш, – погодилася Тамара. – Лише з утратою Марка я зрозуміла, як він мені потрібен, як я його кохала й не тішилася щастям, яке мала. Ми так рідко буваємо щасливі! Гадаю, це тому, що не знаємо насправді, до чого прагнемо та яке воно на смак, оте щастя, а коли воно приходить до нас – не помічаємо, і лише втративши, згадуємо той час, коли були щасливі. Маринко, ти розгледіла своє щастя, то живи ним сьогодні, бо завтра… Хтозна, що з нами станеться завтра.

      – А як ви?

      – Ти про Толика? Я так і не визначилася. Ці лілії щодня… Слухай, а не може їх Анатолій приносити?!

      – Навіщо йому тебе лякати?

      – Уяви, мені лячно, а тут він, як принц на білому коні, мій рятівник – ось я! Може, думає, що, залякавши до напівсмерті, змусить мене сховатися за його спиною! Так! І чому я раніше