Аутсайдер. Стивен Кинг

то побачать слід і вирішать, що Террі її б’є?

      – Гові, ти мені допоможеш? Ти нам допоможеш?

      – Звісно що допоможу. Террі повезли у відділок?

      – Так! У наручниках!

      – Гаразд. Я поїхав. І ти їдь додому, Марсі. Дізнайся, чого хоче поліція. Якщо в них є ордер на обшук, бо того ж і приїхали, більше причин не бачу, – то почитай, по що вони приїхали, пусти всередину, але нічого не кажи. Зрозуміла? Нічого не кажи.

      – Я… так.

      – Здається, малого Пітерсона вбили цього вівторка. Стривай… – на тлі почулося шепотіння, спершу Гові, потім якоїсь жінки, певно, його дружини Елейн. Тоді Гові знову заговорив: – Так, вівторок. Де був Террі у вівторок?

      – У Кеп-Сіті! Він поїхав…

      – Забудь. Про це може спитати поліція. Про різне можуть питати. Скажеш їм, що зберігаєш мовчання за порадою адвоката. Зрозуміла?

      – Т-так.

      – Гляди, щоб тебе не вмовили, не змусили і не підловили. Їм це все до снаги.

      – Окей. Окей, глядітиму.

      – Де ти зараз?

      Вона знала, бачила вивіску, але глянула ще раз, щоб пересвідчитись.

      – У «Бургер Кінзі». Що на Тінзлі. Заїхала, щоб тебе набрати.

      – Ти нормально доїдеш?

      Вона мало не розповіла, як ударилася головою, але передумала.

      – Так.

      – Зроби глибокий вдих. Три вдихи. Тоді їдь додому. Усю дорогу пильнуй ліміт швидкості, кожен поворот. У Террі є комп’ютер?

      – Звісно. У нього в кабінеті. Плюс айпед, але ним він нечасто користується. І в нас обох є ноутбуки. У дівчат – свої айпеди-міні. І телефони, ясна річ, у всіх телефони. Ґрейс отримала собі на день народження три місяці тому.

      – Тобі дадуть список речей, які вони мають на меті забрати.

      – А хіба так можна? – вона ще не волала, але майже. – Просто забрати геть наші речі? Це що, прийомчики з Росії чи Північної Кореї?

      – Вони можуть забрати тільки те, що зазначено в ордері, але я хочу, щоб ти вела власний облік. Мобільники в дівчат із собою?

      – Жартуєш? Та вони їм наче до рук приклеїлись.

      – Окей. Може, копи захочуть взяти твій. Не давай.

      – А як усе одно заберуть?

      Хіба не байдуже? От дійсно?

      – Не заберуть. Якщо тебе ні в чому не звинувачують, то не заберуть. А тепер – додому. Я до тебе приїду, щойно звільнюся. Ми з усім розберемося, обіцяю.

      – Дякую, Гові, – вона знову заплакала. – Дуже, дуже тобі дякую.

      – Годі тобі. І пам’ятай – обмеження швидкості, повна зупинка перед світлофором і поворотники. Зрозуміла?

      – Так.

      – А я – у відділок.

      І пропав.

      Марсі завела двигун, потім вимкнула. Глибоко вдихнула. Ще раз. І ще раз. Нічне жахіття, але, зрештою, воно швидко мине. Він був у Кеп-Сіті. Вони дізнаються, і його відпустять.

      – А тоді, – звернулася вона до автівки – такої спорожнілої без сміху й борюкання двох дівчаток на задньому сидінні, – ми їх засудимо по самі помідори.

      Після цієї фрази вона виструнчилась і зосередилась на зовнішньому світі. Поїхала додому в Барнум-корт, пильнуючи ліміт швидкості й повністю спиняючись