Промінь. Марина и Сергей Дяченко

була наша головна робота, кванти, і ми її провалили.

      «Кванти» – вони стали так себе називати ще перед стартом. Кванти одного Променя. Слово виявилося живучим.

      Тепер вони сиділи на краю кручі над річкою, сонце схилялося до верхівок лісу на тому березі. Пахло хвоєю, дув легкий вітер. Зір, нюх, дотик і слух переконували людей, що вони бачать захід сонця, що в сутінках піднімається туман, і скоро стане прохолодно.

      Усі пам’ятали, що немає ні річки, ні кручі. А якщо й будуть, то не скоро.

      – Ми провалили, – з натиском повторила Марія. – Виростити й виховати дітей, щоб вони були кращі за нас! Сильніші, розумніші, стабільніші! Щоб вони могли втримати цивілізацію, збагатити й передати далі!

      – Пафос оф, – пробурмотіла Аніта. – Важілець униз.

      Стало тихо, у траві верещав цвіркун. Марія опустила голову, Максим дотягся й стис її руку. Несправедливо й неправда: йдеться не про пафос. Людина переживає професійну катастрофу, можна й поспівчувати.

      – Заспокоймося, – сказав Андрій. – Дівчинка психонула – і сформулювала те, що турбує їх усіх. Вони звинувачують нас, розумієте? П’ятсот років тому людина могла прожити все життя в маленькому селі, бути частиною крихітного соціуму й нікого не питати про сенс життя. Але ми ж з народження закладали в їхні голови, що кожний з них особистість, і що за ними – людство, величезні можливості, розмаїття, рівність, сотні мільйонів співрозмовників… Природно, їм здається, що ми замкнули їх на «Промені», і визначили їхнє життя насильно, до їхнього народження. П’ятсот років тому це було б природно. Але ж вони, за задумом – люди майбутнього…

      Сонце наполовину потонуло в соснах. Те, що було тут замість сонця. Візуальний ефект.

      – Тоді вони мають рацію, – сказав Максим, і обличчя всіх, хто зібрався цього вечора на пагорбі, повернулися до нього.

      Цвіркун замовк.

ДЕНИС

      – Двадцять років тому двісті людей – сто подружніх пар, ретельно дібраних, твердо мотивованих, вирушили в подорож на космічному кораблі «Промінь».

      Денис метався між сном і явою, і те, що він бачив зараз, належало, напевно, до сну: космічний корабель у чорній порожнечі, схожий на технометелика з чотирма крильми. На гладеньких поверхнях відбивалося світло зірок. Сон був би прекрасний, якби в нього не вплітався колючим дротом голос дядька Роберта:

      – Після старту на кораблі народилося друге покоління, ще триста дві людини. Цим людям належить дати життя третьому поколінню, виховати й передати цінності в повному обсязі.

      Денис побачив простір, затягнутий серпанком. У тумані здіймалася вежа: три напівкруглі пелюстки, спрямовані вгору.

      – Житловий відсік влаштований таким чином, щоб зберігати в мешканців просторові поняття: всередині – зовні. Оболонка всередині оболонки, будинок усередині корабля. Ці люди живуть дружною громадою, всі вони – ретельно дібрані, емоційно стійкі особистості з високим рівнем самосвідомості. Майже всі. Денисе, ти мене чуєш?

      До його губів притулили прохолодну склянку – волога, щастя. Денис ковтнув, вода пролилася в горло, потекла