Григорій Косинка. Отсутствует

моя мисль і страждання, а на чорній смузі неба кривавими літерами спалахнуть пророчі Франкові слова:

      Народе мій, замучений, розбитий,

      Мов паралітик той на роздоріжжі,

      Людським призирством, ніби струпом вкритий!..

      В імені твоєму, Фавсте з Поділля, я пишу ці рядки. Хай наступні покоління згадають твоє ім’я велике, хай на коліна стануть перед стражданнями твоїми.

      Дорогий мені, до болю рідний, Фавсте! Ти не знаєш, зрозуміла річ, таких слів страшних, як «народна трагедія», – чужі й незрозумілі тобі слова ці. Ти – до примітиву простий. Адже перед своєю смертю – короткою і страшною – ти зумів тільки намалювати в камері ч. 12 маленьку труну з хрестиком і видряпать під тією труною – нігтем на стіні – своє ім’я і прізвище: «Прокіп Конюшина». Оце і все.

      …Тоді саме Різдвяної ночі клепав мороз, коли до нашої камери перевели з тюремної «секретки» Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрів.

      Губи Конюшині спухли, він ловив і ковтав тепле й важке повітря камери, а сам робив тремтячими руками дивні рухи, ніби збирався шатнути у якусь безодню…

      Вахлюватий селюх, він підозріло оглядав усіх присутніх, до всіх ласкаво посміхався, шептав щось, а далі несподівано сів на краєчок нар і голосно, під регіт присутніх, заявив:

      – Диви, от історія. І тут люди є, га?..

      Камера, повторюю, зустріла слова Конюшини сміхом: уперше, вирішили всі, довелося людині познайомитися з тюрмою.

      Офіцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новаків, пильно оглянув Конюшину з усіх боків, іронічно скривив рота і суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

      – Бандит?..

      Конюшина мовчав. Тоді офіцер, не стримуючи більше сміху, сказав до всіх присутніх у камері:

      – Фавста прівєлі. Пасідім больше – Ґете увідім… А всьо такі, парнішка, за какіє грєхі тебя в нашу камеру пріґналі, а?

      Конюшина не поспішав відповідати, він звів стомлені очі на згорбленого Клєнцова, на всіх, і несподівано запитав офіцера з ноткою злоби:

      – Хіба тобі не однаково?

      З кутка, недалеко вікна, пролунав хриплий бас:

      – Правильно. Молодець Фавст. Так і треба одказувати… Він же тебе не питає, чого ти погони згубив? – визвірився до Клєнцова той такий хриплий голос з кутка.

      Клєнцов в’їдливо огризнувся, але його ніхто не підтримав. Правда, усім до вподоби було нове прізвище, що його дав Конюшині Клєнцов: «Фавст». То нічого, що сам Конюшина не розумів, до чого воно – прізвище таке. Про великого Ґете він теж уперше чув у камері…

      Фавст з Поділля не знав ще, чи сміються тут з його вахлюватости і вбогости, чи таки підтримують проти Клєнцова, – тоді ще раз обвів усіх своїми великими, сірими очима – побачив глузливу усмішку на устах Клєнцова, але все-таки вирішив чомусь, що таки підтримують його, Фавста з Поділля.

      Урочисто витяг з кишені засмальцьованого кисета, поклав його на білі, латками вкриті штани, добродушно засміявся:

      – Куріть, хай дома не журяться, – сказав він. – Добре