Григорій Косинка. Отсутствует

тільки одвідував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахміття – кривив з огидою обличчя, так ніби він побачив кубло гадів, а не постіль Конончукову.

      Спльовував на долівку, хоч нам за інструкцією категорично було заборонено плювати на підлогу. Бейзер переводив свої сухі, зеленкуваті очі, схожі трохи на баранячі, на Фавста – він раз-у-раз робив Фавстові якесь запитання, не було того дня, щоб він поминув його в ряду, не поспитавши:

      – В чьом обвіняют тєбя?..

      Ми всі з великим напруженням чекали на цю відповідь: цікаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидіти три місяці в «секретці», знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокіп удавав із себе – не було ніякого сумніву – наївного селюка з Поділля.

      Пильно дивилися – разом з Бейзером – у сірі, гранітні Фавстові очі – там глибоко-глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках, – тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, – але він завжди умів стримувати свої чуття – він спокійно відповідав запитанням:

      – За що? Ая, повстання.

      Така відповідь нервувала Бейзера, – він не міг стримати свого гніву, він висмикував з чорної – офіцерського сукна – шинелі руку і, тупаючи ногою, вимахував тією рукою так, ніби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя.

      – Бандит, бога твою мать, а? – оскаженіло вигукнув Бейзер.

      Ми, арештанти, найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений докраю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку…

      Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби, а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи – застигала там, здавалося, разом із слиною.

      Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо, ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного; Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така «баня», – розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:

      – Ей, ти… как тебя? Чєво ржош, чєму ти радуєшся?..

      Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе «ти», промовив зі зла:

      – Арєстант – тоже человєк… Да.

      – Сутки карцера, – глухо наказав Бейзер.

      І Клєнцова, без курива і без хліба, повели кудись з камери.

      А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

      – Ґдє твоя нара? – запитав.

      – Третя.

      Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним… Уже хотів був рушати з камери, як раптом прочитав видряпане: «Прокіп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галло…»

      – «Хрістос Васкрєсє» – тоже твайо? – запитав з іронією Бейзер.

      – У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? – була Фавстова відповідь.

      – Троє суток карцера… без хлеба, кровать прівінтіть.

      Бейзер