Лаяти не на те дерево. Эрик Баркер

зазначив Джордж Селл з Клівлендського симфонічного оркестру: «Цей псих-геній». Але його навички, його слава, його успіх, усе це могло б ніколи не проявитися. Так, він був вундеркіндом, досягнувши рівня професіонала у віці дванадцяти років, але він був настільки незграбним і чутливим, як дитина, що протягом кількох років була на домашньому навчанні, бо не могла впоратися із зовнішнім тиском, перебуваючи поруч з іншими дітьми.

      Гулд міг стати кимось зовсім нездатним до функціонування в реальному світі. Яким же чином йому вдалося прийти до успіху і стати одним із видатних? На щастя, він народився в середовищі, що ідеально підходило для його крихкого темпераменту. Батьки Гленна надавали йому майже безмежну підтримку. Мати присвятила себе вихованню в нього хисту, а батько витрачав три тисячі доларів на рік на музичне навчання Глена. (Хіба три тисячі доларів не здається вам забагато? Це було в 1940-х роках. Тоді це було вдвічі більше середньої річної зарплати в Торонто, рідному місті Гулда.)

      З таким неймовірним рівнем підтримки і невичерпної трудової етики, талант Гулда квітнув. Він працював по шістнадцять годин на день і по сто годин на тиждень у студії звукозапису. Для нього було цілком нормальним не звертати уваги на календар при плануванні розкладу, тож доводилося йому нагадувати, що більшість людей не хочуть працювати на День подяки або Різдво. Коли його запитали, що він може порадити артистам-початківцям, він сказав: «Ви повинні відмовитися від усього іншого».

      Його невротична одержимість виправдалася. У віці двадцяти п’яти років він мав музичне турне по Росії. Жоден мешканець Північної Америки не робив цього з початку Другої світової війни. У двадцять вісім років він виступав на телебаченні з Леонардом Бернстайном і Нью-Йоркським філармонічним оркестром, а в тридцять один рік став легендою музики.

      Потім він вирішив зникнути. «Я дійсно хотів би прожити другу половину свого життя для себе»,– сказав Гулд. У тридцять два роки він узагалі припинив виступати публічно. За період своєї кар’єри він дав менше трьохсот концертів. Більшість гастролюючих музикантів роблять стільки лише за три роки. Він усе ще працював як божевільний, але більше не виступав перед публікою. Йому потрібен був контроль, який міг забезпечити лише студійний запис. Як не дивно, відмова від виступів не обмежила його впливу у світі музики – навпаки, він посилився. Кевін Баззана зазначає, що Гулд обрав «підтримку своєї присутності за допомогою явної відсутності». Він продовжував працювати до самої смерті в 1982 році. Наступного року його було включено до Залу слави премії «Греммі».

      Що б сказав Гулд про свої екстремальні звички й божевільний спосіб життя? «Я не думаю, що я такий ексцентричний». Біограф Кевін Баззана зазначає: «Це ознака справжнього ексцентрика – не думати, що ти аж занадто ексцентричний, навіть коли кожна твоя думка, слово і діло, здається, відокремлюють тебе від решти світу».

      Гулд, звісно, не став би музичною легендою без цього раннього заохочення і неймовірної