По той бік мосту. Мері Ловсон

снасті. Він уявляв, як вони з батьком, зсутуливши плечі й нахилившись мало не до тарілок, неуважливо наколюють їжу на виделки, із задоволенням занурені у світ друкованого слова. Його мати могла переглядати один зі своїх каталогів з «Ітона». Чому ні? Так вони проводили б час куди розслабленіше й не менш по-компанійськи, ніж за тією виставою, яку мусили розігрувати щовечора в ім’я єднання сім’ї.

      Але нещодавно вона, здавалося, втратила зацікавлення в розмовах, хоч цивілізованих, хоч ні. Іноді вона все ще робила слабкі спроби порушити мовчанку, кажучи щось на кшталт: «Отож, що ви сьогодні робили?», але цього вечора навіть такого не сказала. Поїли втрьох майже мовчки (вони з батьком обидва жували й дивилися в нікуди, думаючи про те, що їм хотілося б читати), а тоді всі встали з-за столу й розійшлися займатися кожен своїми справами.

      Ієн сів на велосипеда й поїхав у резервацію. Доки вони вечеряли, хвилин десять ішов сильний дощ, але тепер проясніло й вечір дихав свіжістю й прохолодою. Над озером пливли хмари, а в калюжках обабіч дороги виднілося бліде небо. Мейн-стріт – єдина дорога з міста – була порожня. Крамниці зачинялися точно о пів на шосту, й усе населення Струана йшло додому вечеряти. Крім іншого, саме цим Ієна дратувало його містечко – тим, як воно ввечері вимирало. Єдиним незачиненим закладом був «Гарперз», де пропонували їжу до о пів на сьому – у п’ятницю до сьомої, – та «Бенів бар». «Бенів бар» був місцевою версією притона. Щосуботи ввечері туди набивалися чоловіки з лісозаготівельного табору, що стояв угору річкою, – вони приїжджали в місто прогуляти тижневу платню. Чоловіки напивалися до чортиків, завдаючи сержантові Мойнігану та Ієновому батькові нескінченних клопотів, а тоді поверталися в табір, і до наступної суботи місто знову занурювалося у свою звичну передбачувану сонливість.

      Багато років Ієн над своїм містечком навіть не замислювався, бо не бачив нічого іншого, але минулого літа мати возила його в Торонто на тиждень, і на нього зійшло прозріння. Що вразило його найбільше, то це не розмір міста, шум чи будівлі – на все це він очікував. На нього справило найбільше враження те, що він ішов вулицею й нікого не знав. Тисячі й тисячі незнайомців. Йому це здалося чудовим. Така свобода! Не порівняти зі Струаном, де всі знають усіх від народження. І йому було від цього гірше, ніж решті, бо його батько був громадською власністю – «наш лікар», так люди його називали – і мав кабінет удома. Однак Ієн помітив, що люди не називали його матір «нашою медсестрою». Місіс Крістоферсон, та й усе. Люди трохи її побоювалися, він це знав. Вона бувала різкою. Вона могла сказати: «Лікар – людина зайнята, місіс Шульц. Зметикуйте самі».

      Але, здається, вони вважають Ієнового батька своєю власністю, та і його дім і, мабуть, – він став відчувати це десь торік – навіть самого Ієна. Мало не кожен мешканець Струана в якийсь момент сидів у черзі біля кабінету його батька, чекаючи, доки той огляне їхнє хворе горло чи пришиє їм шматочок пальця, й, виходило, що Ієн ріс при