.

фермах у регіоні ще не було водопостачання, та й електрики теж; решта під’єдналася до мережі два роки тому, коли лінії підвели для тартака.

      Ступаючи між курми, Ієн підійшов до задніх дверей. З іншого боку дому були парадні двері, але він подумав, що ними ніхто не користується. Вони ведуть до вітальні, де, найпевніше, ніколи нікого не вітають, а от задні двері – на кухню, де кипить життя. Він чув голос Лори Данн, піднімаючись трьома сходинками до дверей. Внутрішні двері були відчинені й тому голоси долинали у двір, але ширма – засунена, всередину не заглянеш. Судячи з усього, вона сварила дітей, однак Ієн не зміг розібрати слів, бо плакало маля. Її голос не був різкий і саркастичний, як в Ієнової матері, коли та через щось дратувалася. Він був розсерджений, але ніжний і легкий, або ж так Ієнові здалося.

      Маля на якусь мить перестало плакати, й Ієн, стоячи на найвищій сходинці з занесеною рукою, готовий постукати, почув, як Лора Данн сказала:

      – Заради всього святого, Картере, а ти не міг поділитися? Хіба не можна влаштувати чергу?

      – Вона ніколи не ділиться! – відповів хлопчачий голос.

      – Ділюся! – запищала маленька дівчинка, і маля знову заплакало.

      Пролунав звук, з яким стілець відсувають від столу, а тоді ширма широко відслонилась, і, мало не збивши Ієна з ніг, з будинку вискочив хлопець. Він зиркнув на Ієна здивовано й розгнівано, а тоді зістрибнув зі сходів і зник за рогом. На вигляд він мав років одинадцять чи дванадцять і такий вираз обличчя, за який його хочеться вдарити, подумав Ієн. Похмура, надута людина, яка думає, що весь світ проти неї.

      Ширма знову шумно засунулася й за нею з’явилася Лора Данн. Побачивши, що там стоїть Ієн, вона здригнулася й сказала:

      – Ой! Ой, добридень! Тебе звуть Ієн, так? Ти лікаря Крістоферсона син?

      – Так, – відповів Ієн. – Я… я, гм, прийшов поговорити з містером Данном… про роботу. Хотів спитати, чи він найматиме когось цього літа. Себто влітку на повний тиждень, але, може, поки що в суботи, а тоді, коли почнуться канікули, на повний тиждень?

      Він відчув, як паленіють щоки. Він говорив швидко й безладно, бо вона стояла так близько, лише за кілька дюймів за ширмою, і дивилася, прямо й лише на нього, цими своїми чудовими лагідними очима, очима, які, помітив він, завжди здавалися затіненими, так, наче приховували глибокі, незбагненні таємниці, або – тепер йому майнула думка, якщо врахувати плач малюка й поведінку старших дітей – наче вона весь час була втомлена.

      – Он як, – мовила вона. – Так, я певна, він радо візьме помічника. Одну хвилинку, Ієне, я зараз вийду. Одну хвилинку.

      Вона зникла. Ієн чув, як вона щось комусь сказала, а тоді знову з’явилася, тримаючи на руках маля. Маленька дівчинка йшла за нею, але відступила назад, побачивши Ієна. Той зійшов зі сходів, і Лора вийшла, легенько гойдаючи маля на стегні. Маля було пухкеньке й невідомої статі, як усі малята, і його щоками котилися круглі, непереконливі сльози. Вони з Ієном обмінялися поглядами, й воно пирхнуло, так,