Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

що подвійну. Тоді їй доведеться вирішувати, подавати йому її чи ні. А ще, на додачу до забави, цієї ночі впродовж усього курсу буяють грози і вона не має сумнівів, що в якийсь момент цей довготелесий, одягнений у джинси й сорочку з шамбре-батисту чоловік почне ригати.

      Але коли надходить час Першого сервісу, цей високий чоловік не замовляє нічого іншого, окрім склянки содової, і то так увічливо, як про це можна тільки мріяти. Його вогник виклику більше не загорається, тож стю доволі скоро про нього геть забуває, бо цей політ дуже клопітний. Направду, цей політ із тих, що його відразу по завершенні хочеться негайно забути, це політ, протягом якого хіба що можеш – якби на це був час – загадатися про власні шанси на виживання.

      «Юнайтед 41» летить слаломом між потворними кишенями громів і блискавок, наче вправний лижник, що мчить з гори. Бовтанка дуже жорстка. Серед пасажирів покрики й невпевнені жарти щодо блискавок, спалахи яких вони бачать у тісних колонах хмар довкола літака. «Мамуню, це Бог фотографує янголів?» – питається маленький хлопчик, і його мати, з помітно позеленілим обличчям, нервово сміється. Перший сервіс стає єдиним обслуговуванням тієї ночі на рейсі № 41. Після злету оголошення «пристебнути ремені» горить двадцять хвилин і надалі залишається ввімкнутим. Так само й стюардеси залишаються стояти у проходах, реагуючи на кнопки виклику, що вистрелюють, наче низки петард у порядному товаристві.

      «Клопітно цієї ночі Ралфу», – каже їй старша стю, зустрічаючись з нею в проході; старша стю повертається до салону економ-класу зі свіжою подачею гігієнічних пакетів. Це напівкод-напівжарт. Ралфу 212 завжди клопітно під час польоту з такою бовтанкою. Літак крениться, хтось стиха скрикує, стюардеса трохи розвертається, відставляючи руку, щоб зберегти рівновагу, і дивиться просто у вибалушені, невидющі очі чоловіка в кріслі 1-А.

      «Ох, Боже ж ти мій милесенький, він мертвий, – думає вона. — Напився перед посадкою на літак… потім ця бовтанка… схопило серце… перелякався на смерть».

      Очі довготелесого чоловіка дивляться просто їй у вічі, але її вони не бачать. Вони не поворухнуться. Вони ідеально осклянілі. Безперечно, це очі мертвої людини.

      Стю відвертається від цього жахливого погляду – її власне серце помпує в горлі зі злітним прискоренням, – думаючи, що їй робити, як вчинити, і дякуючи Богові принаймні за те, що в цього чоловіка немає сусіда, котрий міг би заверещати, збурити паніку. Вона вирішує, що найперше мусить повідомити старшу стю, а потім уже чоловічий екіпаж на передовій. Може, їм вдасться обгорнути його якоюсь ковдрою й закрити очі. Пілот залишить ввімкнутим застереження «пристебнути паси», навіть якщо бовтанка стишиться, а отже, ніхто не зможе піти вперед, до туалету, а коли інші пасажири виходитимуть з літака, вони думатимуть, що цей просто заспався…

      Ці думки миттєво пробігають їй у голові, і вона обертається назад, щоб кинути ще погляд, переконатися остаточно. Ті мертві, невидющі очі, втуплені в її очі… а потім цей труп піднімає свою склянку і робить з неї ковток содової.

      Якраз тоді літак стрясається, крениться знову, тож негучний скрик здивування стюардеси губиться серед інших, шпаркіших

212

Ралф – одна з багатьох десятків ідіом в американському сленгу для означення блювоти.