Останній спадок. Андрій Новік

я задоволено. – Упевнений, почуватимусь, як удома.

      – Тільки в трусах самих не ходи, а то один уже хотів. – Михайлівна кивком указала на Юрія. Той лише невинно стенув плечима.

      – Можеш зайняти той стіл у куті.

      Віктор Петрович показав у куток кабінету. Перед набитою документами шафою стояв непоказний коричневий стіл. Фарба стільниці де-не-де потріскалася, а верхній правий, ближче до проходу кут вкривали залишки клейких папірців, свого часу так і не віддертих.

      – У шухлядах, можливо, знайдеш якісь речі колишнього працівника. Можеш ними розпоряджатися на свій розсуд. Викинь чи собі забери.

      Усі облишили мене, аби я зміг розкластися й облаштуватися на новому місці. Витягши із сумки книжки, я почав порпатися в шухлядах, аби знайти, куди ті покласти. Там було порожньо: колишній працівник вигріб усе до останньої пилинки, навіть цвяхи окремі повитягував. Зате низ столу традиційно густо обліпили жуйки.

      Кафедра була тісною кімнатою, з’єднаною з вхідними дверима куцою прохідною, посеред якої стояв стіл. За ним мусила б зараз сидіти, як мені пояснили, сива напівзігнута літня жінка – лаборантка. Робочі місця розташовувалися по кутах кімнати, що створювало ілюзію великого вільного простору.

      До столу підійшов Віктор Петрович і після хвилинного мовчання повільно, хоча доволі серйозно протягнув:

      – За п’ятнадцять хвилин нарада.

      Я кивнув, показуючи, що зрозумів і повністю готовий, але чоловік продовжував стояти й розглядати моє нове робоче місце.

      – А ще завтра о пів на сьому вечірка, – на цих словах Петрович просяяв.

      – Перепрошую? – перепитав я, ховаючи здивований погляд.

      – Після наради можеш бути вільний, але обов’язково приходь до «Медіавалю»: будемо святкувати початок навчального року.

      Я на мить завагався: потрапити на вечірку можна було, тільки залишивши вдома Луку на весь вечір, а то й до півночі. Щойно ми в’їхали, я обіцяв малому, аби допомогти призвичаїтися до нового місця, бути якомога частіше поряд: разом гуляти, дивитися мультфільми, читати та складати пазли, іноді разом гратися в кімнаті фантазії. Я не міг не дотримати слова.

      – Вибачте, але, мабуть, не зможу. Якщо піду, покину сина самого, а ми нещодавно переїхали. Я дав слово.

      – Ну, то з мамою посидить.

      На це я нічого не зміг відповісти. З грудей вихопилося важке зітхання.

      – Ох, – Віктор Петрович вловив мій погляд, – пробач, не знав. Тоді вирішуй, як краще. Слово є слово. Будемо раді, якщо все ж вдасться викроїти хвилинку.

      Я вдячно кивнув і хотів було повернутися до паперової роботи, як він продовжив:

      – Але вона, – чоловік указав на Михайлівну, – перетворить твоє життя на пекло, якщо відмовишся. Гарного дня, – після чого дружньо поплескав мене по плечі.

4Нью-Йорк, США. 29 серпня, 2015 рік

      Він кинув теку з документами на широкий темний стіл. «Течкою більше, течкою менше», – думав, вивчаючи закидану паперами дерев’яну стільницю.

      – Нарешті.

      Сергій