Небо належить нам. Люк Оллнатт

то потроху підкидали, і м’яч летів зі свистом.

      У Джека саме з’явився новий велосипед «Людина-павук» зі щитком від вітру та пістолетами з обох боків, і йому дуже хотілося його випробувати. Оскільки знайти рівну доріжку, та ще й без людей, біля Парламент-Гіллу було важко, ми поїхали до парку Гемпстед-Гіт.

      Я спостерігав, як Джек видирається на пагорб, ще трохи замалий для велосипеда. Як швидко змінилось наше життя. Йому було п’ять – хлопчина нівроку, як сказав би мій батько. Лишились у минулому вигнуті ніжки й перші кроки, дитячий лепет. Тепер настав час бібліотечних книжок і батьківських вечорів, де ми намагались переконати Джека, що театральний гурток після занять дійсно цікавий.

      – Може, туди? – запитав я, коли ми знайшли рівну ділянку.

      – Гаразд, – відповів Джек і перекинув ногу через раму.

      – Хлопці, ні, – заперечила Анна. – Тут занадто круто. Я думала, ми знайдемо щось рівніше.

      – Це і є рівніше, – відказав я.

      – Тут нормально, мамо, – додав Джек.

      Анна задумалась, уважно оглянувши доріжку.

      – Мені так не здається. Вона надто крута.

      Джек зітхнув і закотив очі – навчився в когось у садку.

      – Нумо, Джеку, – мовив я йому, – ходімо трішки далі.

      – Добре, – погодився Джек і почав штовхати велосипед угору по пагорбу.

      Вийшли на рівну ділянку на вершині й побачили хлопчика на триколісному велосипеді разом із занепокоєним батьком, що біг за ним.

      – Тут наче нормально, – сказав я.

      Анна мала схвильований вигляд.

      – Гаразд, – погодилась вона, перевіряючи місцевість. – Але будь уважним, Джеку.

      Джек застебнув ремінець на шлемі, як пілот винищувача, і рушив униз доріжкою, оминаючи перехожих. Я біг поруч і всміхався, світився від гордощів. Це нагадувало сцену з кінострічки: шелест дерев, яскраві відблиски.

      Я відчув, що хтось торкається моєї руки, і зрозумів – то Анна. Спочатку мені здалося, це від хвилювання, аби будь-якої миті підхопити і врятувати Джека, але потім зрозумів, що вона усміхається. Щаслива, відпустила його крутити педалі вниз по схилу.

      Джек збавив швидкість перед невеликим схилом, я біг позаду і трохи його підштовхнув, торкаючись сидіння, саме так колись робив тато. Його сповнені гордості радісні привітання, коли я вперше проїхався на велосипеді по нашому району.

      – Ти чудово впорався, Джеку, нічого собі! – привітав я, коли він вправно зупинився.

      Джек зліз із велосипеда й переконався, що пістолети стріляють.

      – У нього добре виходить, – мовила Анна.

      – Ще б пак.

      – Можна мені ще? – запитав Джек, затягуючи шолом.

      – Звісно, можна.

      Джек знову виліз на велосипед і почав нарізати кола, оминаючи пні серед трави. Ми з Анною теревенили, не звертаючи на нього уваги, аж раптом Джек, замість того щоб повернути, помчав прямісінько в дерево.

      Анна заверещала, і ми кинулись до нього. Сторопілий, він лежав на землі.

      – Усе