Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

Читать онлайн.
Название Долаючи тишу. Жіночі історії війни
Автор произведения Марта Гавришко
Жанр Биографии и Мемуары
Серия
Издательство Биографии и Мемуары
Год выпуска 2018
isbn 978-617-12-5259-2



Скачать книгу

      Марта Гавришко

      Долаючи тишу. Жіночі історії війни

      Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

      2018

      ISBN 978-617-12-5259-2 (fb2)

      Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

      Електронна версія зроблена за виданням:

      УДК 32.019.5

      Г12

      Дизайн обкладинки

      ISBN 978-617-12-4956-1

      © Richard jaimes, фото, 2018

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2018

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2018

      Жінки й чоловіки націоналістичного підпілля: гендер, війна, пам’ять

Забуті героїні чи помічниці героїв?

      Війну називають чоловічою справою. Поняття «хоробрості», «відваги» і «подвигу» під час збройних конфліктів приписують чоловікам, які захищають свою націю, свою територію і своїх жінок. У культурних репрезентаціях війни (фільмах, книгах, фольклорі, виставках) головними героями є чоловіки. Жінкам відводять ролі символів нації, які біологічно й культурно її відтворюють. Жінок часто зображають із дітьми або символічно зрівнюють із ними, підкреслюючи їхню вразливість і «недієздатність» під час війни. Такі образи відтворюють у суспільстві традиційні уявлення про чоловіків як героїв (активних) і жінок як жертв війни (пасивних). Вони є частиною мілітарної пропаганди, бо покликані надихати «справжніх» героїв-чоловіків на захист батьківщини і своєї родини. Уже після війни ці гегемонні образи переходять у колективну пам’ять, затінюючи реальний досвід багатьох жінок і чоловіків, який не вкладається у «прокрустове ложе» гендерних стереотипів.

      Історію збройного підпілля Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА) теж «знають» передусім завдяки популярним чоловічим іменам, таким як Бандера і Шухевич. Мікроісторії командирів, провідників, рядових вояків і підпільників, їхніх переможних битв і гірких поразок, героїчних учинків і ганебних зрад, самопожертви в ім’я національної ідеї є домінантними в культурній пам’яті про ОУН та УПА. На тематичних виставках, присвячених загальній історії підпілля і повстанського руху, переважають зображення чоловіків на конях та пішо, в уніформах і в цивільному, зі зброєю і без. Публічний простір заповнили пам’ятники, меморіальні дошки і знаки на честь визначних чоловіків-героїв. Їхній чин ушановують у назвах вулиць, площ і проспектів. Їхні імена інструменталізують в історичних дискусіях і війнах пам’ятей. А де ж жінки? Хіба можливою була тривала діяльність підпілля без тисяч жінок? Чому ж їхні репрезентації нагадують «кольоровий додаток» до чоловічої історії боротьби? Якою є пам’ять про тих жінок, які мали досвід, відмінний від досвіду «канонізованих» Ольги Басараб, Олени Теліги і Катерини Зарицької? Чи відомі імена й долі зв’язкових, розвідниць, радисток, друкарок, санітарок, пропагандисток, життя яких перевернула війна, забравши їхню молодість, здоров’я або й життя? Чому в героїчному метанаративі їм відводять другорядні ролі?

      Одним із можливих пояснень цього є недооцінювання ролі допоміжних ланок в армії під час війни. Більшість жінок була залучена саме до таких структур. На шляху до їхньої військової кар’єри в УПА стояли численні неформальні та інституційні обмеження. Частина командирів уважала жінок у війську неприродним явищем, бачила в них загрозу для чоловічого братерства, бойового духу, маневреності відділів. Повстанські журнали друкували гумористичні замальовки, що висміювали прагнення жінок воювати у штанах зі зброєю. Із наближенням фронту до Західної України навесні 1944 року з’явилася низка офіційних наказів та інструкцій, які обмежували кількість жінок у повстанських загонах. Жінок потребували в селах, а не в лісах. Від них очікували тих ролей, до яких вони були призвичаєні з дитинства: матерів, дружин, доньок, котрі чекають, надихають, годують, допомагають продуктами, чистим одягом, речами, сховком, інформацією.

      Жінок уважали джерелом співчуття і турботи, усього того, що традиційно асоціюють із фемінністю. Не дивно, що однією зі сфер, де жінки виглядали цілком природно і були вельми затребувані, була медична. Жінки організовували роботу Українського червоного хреста (УЧХ). Проводили медичні вишколи, заготовляли медикаменти, лікували поранених і хворих вояків, допомагали місцевому населенню. Нерідко жінки з базовою медичною освітою, здобутою на підпільних курсах, заступали лікарів, яких бракувало. Проводили складні хірургічні процедури за допомогою підручних засобів. Вони доглядали за вояками, хворими на тиф, наражаючи себе на небезпеку.

      Завдяки своєму «мирному», цивільному вигляду жінки викликали значно менше підозри, тож часто виконували доручення, непосильні для чоловіків із міркувань безпеки. Вони були головними розвідницями і зв’язковими під час військово-чекістських операцій, коли чоловікам з’являтися в селах було ризиковано. Нерідко їм доручали перевезти зброю, патрони чи інший цінний вантаж через територію, контрольовану супротивником. Вони йшли на перемовини