Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто

вона звикла шукати безпеку. Є щось моторошне в такій маніпуляції.

      Професор Монтаньє мені відповів, що це був єдиний спосіб перевірити наукову інтуїцію. Я зауважила: «Можливо. Але які наслідки цього тесту для дитини?» У медицині, зокрема і в психології, слід упевнитися, що не заподієш шкоди своїм дослідом. Інакше варто утриматися.

      Чи не краще тоді, досліджуючи дитину, робити це з нею спільно? Якщо потрібно досліджувати потенційні можливості й властивості дитини, які вона набуває на різних стадіях психічного розвитку, і щоб не загрузнути на схематичних етапах навчання мислити, як висловлював це Піаже, чи не краще робити це з відома дитини?

      Якби ж то лікар, який опікується дитиною, принаймні пояснював їй відразу після закінчення досліду, що відбувалося й навіщо потрібно було «гратися в це»!

      Якщо дослідження дитини не збігається з її бажаннями, то це означає, що дитину відчужують у бажанні дорослого; її змушують грати роль об’єкта, який дає дорослому задоволення. Тоді задоволення дорослого – це такий собі вуаєризм, якщо вжити науковий термін. Окрім того, у якій ролі несвідомо, не розуміючи ситуації, опинилася вихователька, спільниця професора Монтаньє?

      Отже, виходу немає? Яка різниця між спостереженнями без відома дитини, усупереч її волі, і спостереженнями, у яких вона сама бере участь?.. Чи не можна дотримуватися певної етики експерименту?

      Це доволі делікатна ситуація. Можливо, тут може зарадити демонстрація аматорського фільму, знятого в сім’ї. Це дозволить дитині трохи відступити й поглянути на все ніби збоку, починаючи з моменту, коли з’являється так званий комплекс Едипа, – з моменту, коли дитина прощається з раннім дитинством. Але навіть такі образи не зовсім безневинні. Я наведу приклад невеличкого фільму, який ми зняли з родиною під час наших канікул. Наш старший син, якому було два з половиною роки, показав пальцем на екран: «Поглянь, я поливаю кущі, а Ж. (його брат) грає в м’яча з дідусем». Я виправила: «Та ні, нумо перемотаємо на початок, бачиш, твій брат стоїть біля мене, а я сиджу; того літа він ще не вмів добре ходити. Це ти граєш у м’яча з дідусем, а П., твій дядько, поливає кущі в саду». Не відповідаючи, дитина раптово насупилася й грюкнула дверима кімнати, де ми дивилися фільм, потім і дверима своєї кімнати, у якій залишалася аж до обіду. Щонеділі, коли ми дивилися фільми, вона більше не приєднувалася до нас. «Ні, краще я пограю», – говорила вона. Якось вона повернулася, коли ми переглядали той самий фільм, і, дивлячись на дядька, що поливав кущі в саду, сказала мені таку фразу (я вже й думати забула про цю історію): «Пам’ятаєш, коли я був маленький, то не хотів вірити, що я був я». Але відтак син зумів поглянути на це минуле збоку, і тепер йому було цікаво подивитися на себе й пригадати те, що було колись. У цей момент він затямив, що він шестирічний хлопчик, і більше не змішував себе з трирічним малюком; він сміявся, коли бачив себе трирічним,