«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских

ого тексту є включення до основної частини великого масиву автентичних наративів – уривків із інтерв’ю, записаних мною у різних регіонах України. Зазначу, що я переважно спираюся на власні польові матеріли, зібрані під час написання дисертації (2007—2010 рр.). Меншою мірою залучено матеріали, записані та розшифровані вже після її захисту (2011—2014 рр.).

      Ця книга є передусім даниною університетській добі, моїм першим науковим зацікавленням, разом із такими «обрядами переходу», як перші експедиції та перші тексти з усіма супровідними очікуваннями, розчаруваннями і здобутками. Невипадково цю книгу я присвятила своїй юності, а саме пам’яті мого близького друга зі студентських часів, однокурсника й однодумця, з яким ми разом пережили багато важливих, цікавих і складних подій, що супроводжували наше дорослішання в короткому проміжку між вступом до університету й другим курсом аспірантури. Цим текстом я прагну завершити період, у якому відбувалося формування моєї особистості, щоб рухатися далі, у тому числі до нового Поля, яке вже вабить мене неторованими шляхами й викликами.

      Вибір теми свого часу був зумовлений передусім спрямованістю української етнологічної науки початку 2000-х, яка шукала власний шлях, балансуючи між усе ще радянською етнографією та фольклористикою, семіотикою, етнолінгвістикою, антропологією тощо. Орієнтирами для мене були праці класиків етнології, фольклористики, семіотики та етнолінгвістики.

      Соціокультурна антропологія починається і закінчується людиною, її життям, почуттями, побутом і еколого-культурним оточенням. Відповідно, і передмова до книги наповнена передусім людьми й моїми зверненнями до них через текст.

      Безмежною є моя повага та вдячність до тих, чиї голоси звучатимуть між рядків цієї книги, – моїх респондентів із різних регіонів України. Саме вони творили разом зі мною полотно інтерв’ю, стаючи певною мірою співавторами нарації, яку я згодом розшифровувала, знову повертаючись до їхніх голосів і усних текстів. Саме вони (емпіричним шляхом) вчили мене етиці та гнучкості, які так необхідні антропологу в полі. Саме вони допомогли мені усвідомити, в якій складній, суперечливій, гетерогенній та, безумовно, цікавій країні я живу й працюю і що я не помилилася, коли обрала саме такий професійний шлях. За більш ніж десять років моєї діяльності як етнолога та антрополога мені довелося спілкуватися з кількома сотнями людей. Забуваються поволі обличчя, розмови, життєві історії, і цього, очевидно, не уникнути, хоча пишу я про це із сумом. Однак ніколи, мабуть, не забудеться найперша етнографічна експедиція – польова практика студентів-магістрів кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету в березні 2007 року під керівництвом Ірини Ігнатенко (Колодюк), перше село – Прохорівка Канівського району Черкаської області – й перше інтерв’ю (записане тоді ще на аналоговий диктофон) з моєю «першою бабусею» – Ніною.

      Написання цього тексту було б неможливим без підтримки друзів і рідних та цінних порад і допомоги багатьох колег і наставників.

      Первинною ідеєю цього дослідження я завдячую д-ру іст. наук, проф. Марині Гримич, яка свого часу переконала мене, студентку другого курсу історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, перевестися на кафедру етнології, а згодом скерувала до міфологічних студій. Також завдяки Марині Гримич наприкінці 2016 року я опинилася в маленькому колективі однодумців (відділ культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства), з якими мені вдається втілювати в життя давно вимріяні наукові плани, зокрема проводити серйозні міжнародні академічні заходи. Тож дякую Олені Соболєвій, Тіні Полек, Оксані Овсіюк за їхню підтримку багатьох моїх ідей та за непохитну віру в можливість існування соціокультурної антропології як окремої дисципліни в системі вищої освіти та академічної науки в Україні. Вірю, що наша громадська організація «Центр прикладної антропології» стане важливим майданчиком для втілення всіх наукових задумів та мрій.

      Висловлюю вдячність співробітникам кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на якій я писала й захищала магістерську та кандидатську роботи (2006—2007 рр. і 2007—2010 рр. відповідно), а також тим викладачам, які підтримували мене впродовж восьмирічного перебування на історичному факультеті.

      Відомо, що процедура захисту дисертації в реаліях української пострадянської гуманітаристики в більшості установ є неприємною бюрократичною процедурою, з наукою мало пов’язаною. Тож, згадуючи кандидатську, хочу подякувати тим ученим, які були поряд і підтримували мене: моїм науковим керівникам – Валентині Борисенко та Мирославу Борисенку, а також опонентам дисертації – Олександру Курочкіну та Аллі Дмитренко. Їхні зауваження, коментарі й побажання придалися мені в подальшій роботі. Аллі Дмитренко я також завдячую участю в експедиції до Волинської області в 2010 році, під час якої я отримала важливий польовий досвід.

      Моє професійне зростання відбувалося серед етнологів, із якими я працювала майже чотири роки (жовтень 2010 р. – серпень 2014 р.) у відділі «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики