Дожити до весни. Надія Гуменюк

дала йому, єдиному з родини Баскалів, шанс вижити в роки Першої світової війни, бо через той гандж його не взяли на фронт. Ця війна, на відміну від тієї, через яку сто років тому доля закинула мене на Волинь, не обминула Староліси. В село заходили то солдати російської армії, то австрійці. Всі вимагали молока, яєць і м’яса, реманенту й коней, і від усіх село потайними стежками знову втікало до лісу, за болота.

      Трьох Сянькових братів забрали до царської армії, і жоден із них не повернувся додому. Не повідомили навіть, де їх поховано. Вочевидь, у братських могилах, в які скидали сотні трупів. Сестру під час російського прориву, в якому генерал Брусилов використав тактику «випаленої землі», вивезли на схід, і відтоді слід її загубився. Сянько зостався на принишклому та пограбованому війною хуторі сам. Щонеділі ми з ним ходили до села. Те миттю збігалося на нашу появу. Час не змінив мого голосу, зате переінакшив мелодії. Замість шедеврів знаменитих європейських класиків Вівальді, Альбіоні, Генделя, які так полюбляв Даніель, Сянько грав поліські польки, вальси, веснянки, під які витанцьовувало сільське жіноцтво, хоча б на якийсь час забуваючи про свої втрати та вдовину долю. Чоловіків викосила війна, ця проклята світова бійня: у Старолісах їх залишилося, аби на пальцях однієї руки полічити. Тож на Сянька не те що молодиці, а й не одна дівка поглядала з промовистим натяком. Я ж причарувала йому найкращу – Настуню. Вони народили двох дітей, вивели їх у люди – син Леон став залізничником, донька Христина вийшла заміж у своєму селі Староліси. А Сянько з Настею до самої старості прожили на хуторі. Помираючи, старий скрипаль передав мене своєму внукові Луці.

      Хлопчик мав три роки, коли вперше взяв мене до рук – іще невмілих, але таких знайомих, таких рідних. Моя душа, що вгледіла його через елегантні ефи, вмить забриніла, завібрувала від щастя – переді мною стояла маленька копія Даніеля: такі самі чорні допитливі очі, смоляні кучері, тонкі пальці. Я так хотіла, щоб він полюбив мене! Бо я його вже любила.

      За рік після смерті Олександра Лука став моїм повноправним володарем. А ще за дев’ять я зрозуміла, що він мене також любить. По-справжньому любить.

      Коли у будинку Баскалів з’явився той дженджуристий панок у чорному пальті та високому капелюсі, мені чомусь стало дуже тривожно. Відчувала: незнайомець приїхав по мене. Так воно й було. Хтось у Варшаві розповів тому панкові про червону скрипку самого Ніколя Люпó, яка дивом дивним опинилася у працівника російської імперської залізниці Леона Баскаля.

      – А навіщо вона вам, простому залізничникові? Ви ж на ній не граєте, – сказав вкрадливо.

      – Та вона не моя. Батько її нашому малому заповів, – неохоче відповів Леон.

      – То у вашому домі за господаря якийсь малий дітвак? Воно й видно. Не вельми розкошуєте…

      Непроханий гість тиснув на слабкі місця господаря і нагадував голодного тигра, що втягнув гострі пазурі у м’які подушечки лап, але приготувався ось-ось їх випустити й зробити стрибок.

      – Господар тут я! – розсердився