Дожити до весни. Надія Гуменюк

до Червоної армії перескочили.

      «…А 1944 року доля моя зробила крутий віраж і я опинився в Червоній армії.

      Стоїмо якогось дня в довжелезній шерензі. Виходить командир. – Кто знает польский язык?

      Роблю крок уперед. І цей крок вирішує мою подальшу солдатську долю. Більшість тих хлопців з останнього призову, з якими я стояв на плацу, молодесеньких, необстріляних, загинула невдовзі в саратовських степах. І не тільки від німецьких куль, а й від голоду, холоду та хвороб у Червоній армії. Я ж потрапив до Перемишля, на прикордонну заставу. А там, як на мінному полі, – не знаєш, коли рвоне, звідки вистрелять: то йдуть українські вояки, то підходить Армія Крайова, то власовці, то німецькі угруповання з Карпат пробиваються…

      Отож зробив я крок уперед, і повели мене до самого начальника Львівського округу генерала Тер-Григоряна.

      – Кажуть, що ти, рядовий Баскаль, добре польську мову знаєш.

      – Як же мені не знати? – відповідаю. – Гімназію польську закінчив, у Варшаві жив, книжки по-їхньому читав.

      – От і добре. У нас тут багато документів польських, будеш перекладати.

      Отака лафа мені випала. А заодно взявся я військовий ансамбль створювати. Зібралося нас шестеро. Знайшли якогось доходяжного фронтового баяна, поламану гітару та балалайку. Хіба ж із того путню музику видобудеш? У штабі кажуть: чекайте, поки ще якийсь інструмент припливе. Але довго чекати, поки в коня роги виростуть. Іду до капітана Лисенка, прошу підвезти до Львова, на Підзамче, де розташований німецький табір. Він аж очі витріщив:

      – Ты че, Баскаль, тоже пленным хочеш быть? Или решил всех фрицов одним пальцем там, в лагере, расстрелять?

      – Там можна на хліб музичні інструменти виміняти, – пояснюю.

      – Неужели? – недовірливо так поглянув на мене капітан. – Ну ладно, поехали.

      Іду повз голодних німців. Вони з усіх боків простягають губні гармошки, а в одного – скрипка в руках. Руки в нього такі… Словом, не солдатські руки. Мабуть, музикантом той чоловік до війни був. А може, й на війні музикував. Німецькі штабісти полюбляли розважитися та й у музиці дехто непогано тямив. Як побачив я цю скрипку, аж серце защеміло, а руки самі мимоволі до неї потягнулися. У мене вже була скрипка – оця сама, на якій я вам щойно грав. Це наша родинна реліквія, скрипка того самого поручника Паскаля, який одружився у Старолісах. Мені, ще зовсім малому, її дід Сянько, помираючи, передав у спадок. Сказав, що з мене добрий скрипаль буде. І як він угадав? А може, навпаки, напророкував долю тим своїм подарунком. Але француженку свою я залишив у батьків, коли вирушав з рідного дому за Буг. Під час війни дім наш німецька бомба зруйнувала. Про це вже мені було відомо. А чи не згоріла разом із ним скрипка, батько не написав.

      Отож, дивлюся на скрипку в руках німця і відвести очей не можу. Оцінив він її у шість буханців хліба. Це дуже висока як на той час ціна. Та я навіть не торгувався – схопив скрипку й пішов. Капітан як угледів, що саме я придбав, скривився, наче оцту замість трофейного