«Ґлорія Cкотт». Артур Конан Дойл

був байдужим до моїх слів, і зрозумів, що подальші вмовляння марні. Залишався один вихід. Я запросив інспектора, і той узяв Артура під варту.

      Полісмени негайно обшукали сина та його кімнату, обнишпорили кожен закуток у будинку, але виявити коштовне каміння не зуміли, а негідний хлопчисько не розтуляв рота, незважаючи на наші вмовляння та погрози. Сьогодні вранці його посадили до камери. А я, закінчивши формальні справи, поквапився до вас. Благаю вас застосувати все своє мистецтво, щоб розкрити цю справу. У поліції мені відверто сказали, що зараз навряд чи зможуть чимось мені допомогти. Я не зупинюся ні перед якими витратами. Я вже запропонував винагороду в тисячу фунтів… Боже! Що ж мені робити? Я втратив честь, статки й сина за одну ніч… О, що мені робити?!

      Він схопився за голову і, хитаючись із боку в бік, белькотів, як дитина, яка не в змозі висловити своє горе.

      Кілька хвилин Голмс мовчки супив брови, втупившись у вогонь каміна.

      – У вас часто бувають гості? – спитав детектив.

      – Ні, у нас нікого не буває, хіба іноді прийде компаньйон із дружиною, та часом хтось із товаришів Артура. Нещодавно до нас кілька разів заходив сер Джордж Бернвелл. Більше нікого.

      – А ви самі часто буваєте в товаристві?

      – Артур – часто. А ми з Мері завжди вдома. Ми обоє домосіди.

      – Це незвично для молодої дівчини.

      – Вона не дуже товариська, до того ж не така вже юна. Їй двадцять чотири роки.

      – Ви кажете, те, що трапилося, стало для неї ударом?

      – О, так! Вона вражена навіть більше за мене.

      – А у вас не виникало сумнівів щодо провини Артура?

      – Які ж можуть бути сумніви, коли я на власні очі бачив діадему в його руках?

      – Я не вважаю це однозначним доказом провини. Скажіть, крім відламаного зубця, були ще якісь ушкодження на діадемі?

      – Вона була погнута.

      – А вам не спадало на гадку, що ваш син просто намагався її розпрямити?

      – Що ви! Розумію, ви хочете виправдати його в моїх очах. Але це неможливо. Що він робив у моїй кімнаті? Якщо не мав злочинних намірів, чому ж мовчить?

      – Усе це так. Але, з іншого боку, якщо він винен, то чому б йому не спробувати вигадати якусь версію для свого виправдання? Та обставина, що він не хоче спілкуватися, мені здається, виключає обидва припущення. І взагалі тут є кілька незрозумілих деталей. Що думає поліція про шум, який вас розбудив?

      – Вони вважають, що Артур, виходячи зі спальні, необережно грюкнув дверима.

      – Нічого собі версія! Людина, котра зважилася на злочин, грюкає дверима, щоб розбудити весь будинок! А що вони думають із приводу зниклих камінців?

      – Вони й досі простукують стіни й обстежують меблі.

      – А вони не намагалися шукати поза межами будинку?

      – Вони проявили виняткову енергію – обнишпорили весь садочок.

      – Ну, любий містере Голдер, – сказав Голмс, – хіба не очевидно, що все набагато складніше, ніж припускаєте ви та поліція? Ви вважаєте справу зрозумілою, але, на мою думку,