«Ґлорія Cкотт». Артур Конан Дойл

розбестив тебе у фінансових справах».

      «Авжеж, ти завжди щедрий, – погодився він. – Але зараз мені вкрай потрібна ця сума, інакше я не зможу з’явитися в клубі».

      «Тим краще!» – вигукнув я.

      «Але ж мене можуть визнати непорядною людиною! Я не витримаю такої ганьби. Так чи інакше, я мушу дістати грошей. Якщо ти не даси мені двісті фунтів, доведеться здобувати їх іншим способом».

      Я обурився: за останній місяць він уже втретє звертався до мене з таким проханням.

      «Ти не отримаєш навіть фартинґа!» – вибухнув я.

      Син вклонився й вийшов із кімнати, не зронивши й слова. Після того, як Артур пішов, я зазирнув у секретер, переконався, що коштовність на місці, і знову замкнув його на ключ.

      Потім вирішив обійти кімнати та переконатися, що все гаразд. Зазвичай це робить Мері, але сьогодні я вирішив, що краще перевірити все самому. Спускаючись зі сходів, я побачив свою небогу – вона зачиняла вікно у вітальні.

      «Скажіть, тату, а ви дозволяли Люсі відлучитися?»

      Мені здалося, що Мері була дещо стривожена.

      «Ми про це не говорили».

      «Вона тільки-но виходила через чорний хід. Гадаю, що біля хвіртки вона мала побачитися з кимось. Мені здається, що нема потреби для цього, і час це припинити».

      «Неодмінно поговори з нею завтра, а якщо хочеш, я й сам це зроблю. Ти перевірила, чи все ретельно замкнено?»

      «Атож, тату».

      «Тоді на добраніч, дитино».

      Я поцілував її, подався до себе в спальню й незабаром заснув.

      Я докладно розповідаю про все, що може мати хоч якийсь стосунок до справи, містере Голмс. Але, якщо щось здасться вам незрозумілим, питайте, не соромтеся.

      – Ні, ні, ви розповідаєте дуже добре, – запевнив Голмс.

      – Зараз я переходжу до тієї частини розповіді, яку хотів би викласти особливо детально. Зазвичай я сплю не надто міцно, а неспокій того разу аж ніяк не сприяв міцному сну. Десь близько другої години ночі я прокинувся від якогось слабкого шуму. Він припинився ще до того, як я збагнув, у чому річ, але мені здалося, що десь тихо хряснули вікном. Я нашорошив вуха. Раптом до мене долинули тихі кроки в кімнаті поруч із моєю спальнею. Я вислизнув із ліжка і, тремтячи від страху, зазирнув за двері.

      «Артуре! – залементував я. – Негіднику! Злодію! Як ти посмів торкнутися до діадеми!»

      Газ був прикручений, і при його світлі я побачив свого нещасного сина. На ньому були лише сорочка та штани. Він стояв біля газового пальника й тримав діадему в руках. Мені здалося, що він намагався зігнути її або зламати. Почувши мене, Артур впустив діадему й обернувся до мене. Він був блідий, як смерть. Я схопив скарб: бракувало золотого зубчика з трьома берилами.

      «Негіднику! – заверещав я, не тямлячись від люті. – Зламати таку річ! Ти мене збезчестив, розумієш? Де камінці, які ти вкрав?»

      «Вкрав?» – позадкував він.

      «Атож, вкрав! Ти крадій!» – кричав я, трясучи юнака за плечі.

      «Ні, це неможливо, нічого не могло зникнути!» – бурмотів він.

      «Тут бракує