Сповідь студента економічного вузу. Антон Сергійович Лобутинський

або наука не приносять особливих грошей (в окремих випадках), вона навіть не буде про це міркувати.

      Тому дитина йде вчитися на будь-яку спеціальність, яка (о це диво) як раз потрібна її країні. Там, швидше за все, будуть платити гарні гроші, але чи буде дитина там щаслива, чи буде її професія приносити користь суспільству і чи буде в ній хоч якийсь сенс – цього в школі не вчать.

      У школі, як і в більшості університетів, вам читають непотрібні лекції, розповідають наївні історії успіху абсолютно чужих для вас людей, змушують гризти теоретичну науку не заради знання, а заради оцінки. Одні вам кажуть, що все у нас погано – тому варто змиритися і знайти собі притулок в цьому світі. Інші кажуть, що у нас все прекрасно – варто тільки захотіти, як шоколадна фабрика сама пришле тобі на пошту квиток від Віллі Вонки. Треті кажуть, що не потрібно слухати ні перше, ні друге – дотримуйтесь поклику серця (якого серця і якого поклику – це не уточняється).

      В результаті ми отримуємо з самотньої сімнадцятирічної дитини – тридцятирічний продукт системи, який не знає, чого хоче, але знає, що потрібно десь заробляти гроші. Він знайде собі роботу, присвятить їй все життя, створить сім'ю, виростить дітей. Коли йому буде за сорок, він озирнеться назад і нічого не зрозуміє: робив все так, як міг – але все одно залишився нещасним, самотнім, з психічними розладами та циститом печінки.

      Звичайно, це всього лише один приклад з мільйонів. Але чому так відбувається? Чому люди усвідомлюють, що світ не ідеальний – світ абсолютно ненормальний, але не хочуть про це навіть говорити? І тим більше – робити. Ми все-таки заручники системи або її основа, яка може впасти, знищивши саму систему?

      Сьогодні той, у кого відмінні оцінки – займе кращі місця в системі, яка, власне, завдяки критерію оцінювання виростила продукти собі на потребу. Сьогодні ми маємо тисячі різних методик оцінювання – сто балів, десять, п'ять, двадцять, з округленням до сотих, з середніми оцінками за класом, з публічними привітаннями та публічними покараннями. Сьогодні одного учня можуть вшановувати цілу годину, тоді як ті учні, які відстають у навчанні – і зовсім не варті уваги. Вони можуть бути відвертими нехлюями, а можуть бути людьми, яким просто потрібна допомога. Але ніхто їм не допоможе, особливо якщо вони повнолітні.

      Сьогодні освіта націлена на отримання відмінних оцінок і знань в конкретній обмеженій сфері. Ніхто не вітає різнобічність і допитливість – тільки якщо в конкретному середовищі. Будь ти економіст, або фінансист, але якщо тебе цікавлять закони семантики або нуар в кінематографі – на тебе подивляться, як на божевільного. Сьогодні людина потрапляє в конкретну підсистему і потім все життя не може з неї вибратися. Все життя шкодує про те, про що сама не знає.

      Так що ж з освітою при капіталізмі? Звичайно, вона спрямована на те, щоб якомога сильніше догодити власним інститутам. Чи має окрема людина значення? Ні. Чи має вона свободу? Потрібно розуміти, що свобода – поняття абстрактне. У вас, наприклад, немає свободи