Квіти на снігу. Надія Гуменюк

не просто політічєській – він іще й погані стішки пише, – суворо кидає мені в спину бригадир голосом посвяченого в начальницькі таємниці, недоступні простим смертним.

      Я працював уже п’ятий місяць. Стиснувши зуби, тягнув за собою безпалу ліву ногу, пробирався темними штреками, закладав вибухівку. Знав, що за інструкцією повинен мати напарника для підстраховки. Але хто тут дотримувався інструкції? Хто тут збирався підстраховувати політичного, викресленого зі списку живих іще того самого дня, коли гвинтокрил викинув мене на цю руду холодну землю? Усе частіше ловив здивовані погляди: як, ця сухоребра здихля й досі тримається? Коли ж він нарешті віддасть Богові душу? Здається, я когось дуже дратував своєю впертою живучістю.

      Спускався в шахту один. Кілька разів ледь не задихнувся газом, що скупчувався в окремих місцях підземелля, як у балонах. Двічі згори падала порода, і заколи[7] тільки якимось чудом не розчавили, не перетворили мене на шматок кривавого м’яса – лише проорали своїми гострими краями криваві борозни на плечах.

      Мене посилали на найнебезпечніші ділянки. Та чи й були тут безпечні? Десь поруч молоді чоловіки, переважно українці-західняки, безпаспортні втікачі з колгоспів, яким пригрозили: «Або в’язниця, або вербовка на Колиму», – бурили вертикальні штреки, орудували п’ятдесятикілограмовими молотами та дев’яностокілограмовими штангами. Коли бурили «вікна», порохова завіса стояла така, що один одного не бачили, марлеві пов’язки вже за півгодини ставали мокрими, потім наче зцементовувались так, що ні вдихнути, ні видихнути. Тож їх ніхто й не одягав – працювали без захисту.

      Скільки тих, хто харкав кров’ю, поховала ця холодна земля! Скільком поламано ребра, руки й ноги під час обвалів! Нещасні раби з бригади комуністичної праці, які сахалися від мене, «політіческого», як від чуми. А я завжди один, завжди один. І під землею, і на землі. Хтось би вовком завив від того. А я після табірних бараків, набитих людьми, як іржаві консервні бляшанки – тюлькою, сприймав самотність свого бараку як благо. Я полюбив її. На самоті добре думалося. І навіть потроху римувалося.

      Але скоро я відчув: колимські стражі не тільки стежили за мною зовні – вони намагалися пробратися в мій мозок, якимось чином прочитували мої думки. Ось і цю, про самотність як благо, прочитали. І зразу ж відреагували. О ні, вони не могли дозволити мені таке задоволення – тішитися самотністю. Я повинен був страждати, мучитися щохвилини, щосекунди. Невдовзі в мою барачну клітку підсадили кількох чи то алкоголіків, чи кримінальників, чи провокаторів. Вони доводили мене до сказу своїм нахабним намаганням втягнути у свою компанію, підпоїти, спровокувати бійку. Тепер мені не хотілося повертатися в барак. Навіть у цьому страшному підземеллі було краще, ніж там, нагорі.

      Натреноване вухо за соту частку секунди спіймало загрозливий звук над головою. Я рвонувся назад, але ліва нога не встигла за тілом. Густа темрява вдарила мене по голові й відкинула в чорну німоту.

      – Авелю,

7

Закіл – тріщина, що утворюється в масиві порід під час ведення гірських (переважно вибухових) робіт.