Квіти на снігу. Надія Гуменюк

трохи грошей. Вони жили поза зоною, мали щотижня один вихідний день. Серед них і треба було шукати потрібну людину. Посередником став один із кримінальників, який узявся також дістати сухарі та консерви – він мав зв’язки з охороною і без проблем, але за певну мзду постійно доправляв у зону махорку, цигарки, їжу й навіть спиртне.

      Уранці на місці вирубки почувся такий розпачливий крик, наче когось різонуло бензопилкою. Охорона миттю кинулася до потеріплого. Лише на кілька хвилин. Але мені цього було досить, щоб заховатися за деревами й зникнути з лісоповалу. Солдат чекав на мене в домовленому місці, метрів за двісті, з двома парами лиж і полотняним наплічником із харчами. Він біг попереду легко, як лісовий звір, його молоде натреноване тіло не знало втоми. Я ледве встигав за ним: бозна-коли востаннє ходив на лижах, та й ослаб після тифу. Але без лиж про втечу звідси годі було й думати. Сніг уже третій день поспіль сипав як із рукава. Снігопад перетворювався на завірюху. Те що треба!

      Під вечір ми дісталися до засипаної снігом лісової хижки. Розпалювати грубку не стали: хоч і сніжило, але я боявся, що дим може виказати нашу схованку. З’їли консерву, по скибці хліба, випили талого снігу й лягли спати. На світанку провідник мав провести мене далі, в іншу лісничівку, зорієнтувати на залізничну колію й повернутися, узявши другу половину обіцяної плати.

      Стомлений денним переходом, я заснув, наче в криницю впав. Прокинувся опівночі. Щось розбудило мене, ніби якийсь дзвіночок у мозку сигнал подав і зразу ж розчинився в тиші. Ця тиша, якась така абсолютна, віковічна, як до сотворення світу, мов обценьками, стискала голову, та так міцно, що, здавалося, ось-ось вухами кров бризне. Голова розколювалася від болю. У хижці не було нікого. Серце затріпотіло від тривожного передчуття. Я потягнувся за наплічником із консервами й сухарями, якого поклав біля голови, але його на місці не було. Засунув руку у внутрішню кишеню, де заховав гроші, – порожньо. Намацав у кишені штанів коробочку із сірниками, черкнув: маленький язичок вогню на мить освітив порожню хижку – у ній ні провідника, ні наплічника, ні лиж. Я зірвався на ноги, з усієї сили штовхнув двері, упав на коліна: слід від лиж починався біля самого порога й губився в лісі.

      Якби той юда не вкрав мої лижі, я міг би спробувати й самостійно дістатися, куди намірився: залишатися без їжі не вперше, а води навколо он скільки – розтоплюй сніг і пий. Але без снігоходів далеко не зайдеш. Холод уже пробирався до кісток. Я мусів щось робити: чи запалювати вогонь і чекати або переслідувачів, або голодної смерті, чи вирушати в дорогу, іти й зігріватися власним теплом та хоча б крихітною надією вирватися з пастки, у яку так необачно потрапив. Вибрав друге. Відірвав від дверей хижки дві дошки, трохи відшліфував їх бруском, яким наточував бритву для гоління, прив’язав свої чудо-лижі до підошов валянок і пішов.

      Я таки дійшов до колії. Аж на п’ятий день. Там мене, обмерзлого й виснаженого, підібрали й відправили до шпиталю. Праву ногу вдалося врятувати,