Все буде добре. Анастасія Нікуліна

Ходімо! – дівчинка швидко пішла вперед, ховаючи розпашіле обличчя.

      – Що це з нею? – пробурмотів Сашко й пішов слідом.

6

      Антон швидко біг вулицею, стискаючи руки в кулаки. Чи дочекалась його Марічка? Ніколи не вгадаєш, що на думці в примхливої дівчинки: могла образитись і піти. Хлопець проминув одну вулицю, другу та вибіг на вигін. Де ж Марічка, вони ніби тут домовлялись зустрітися? Побачивши подругу на гілці грубезної старої аличі, хлопець із полегшенням зітхнув, заліз на дерево та вмостився поруч.

      – Знаєш, із ким я сьогодні познайомився? – обережно звернувся до мовчазної дівчинки.

      – Ну?

      – З новим хлопцем. Він із міста! Сашком звуть! Приїхав недавно!

      – З міста… – недовірливо протягнула Марічка й одразу змінилась на обличчі. – А це цікаво!

      – А знаєш, як ми познайомились?

      – Кажи вже, – усміхнулась.

      – Знаєш Катрусю Синицю? Ну, вона в кінці села живе…

      – Це та, що її мама – продавчиня в нашому магазині?

      – Ага! На неї собака напав, я почав його відганяти, а тут хлопець якийсь із-за рогу вийшов і… мені трохи допоміг.

      – Ого, який же ти хоробрий!

      – Та що там той собака, я й не таке можу, – гордо відказав хлопець, розхитуючись на гілці.

      – Ой, Антончику, дивись: сонечко! – раптом зойкнула Марічка.

      І справді, по краєчку її мереживного комірця повзло маленьке створіння.

      – Марічко, йому два рочки, він сам мені про це сказав! – захоплено відповів хлопчисько, жартівливо нахиляючи порожевіле вухо до комашки.

      – А що ще він каже? – Марічка кокетливо показала пальцем на комашку.

      Хлопець знову нахилився до комірця й пошепки промовив:

      – Каже, що ти гарна…

      Антон підсунувся ще ближче й потягнувся до щічки дівчинки. Вона дочекалася моменту, коли от-от мав відбутися цей перший невинний поцілунок, та зі сміхом зіпхнула недолугого залицяльника з гілки. Легко зістрибнувши за ним, відбігла на кілька кроків зі словами:

      – Не доженеш, не доженеш! – і стрімголов помчала в ліс.

      Розгубленому хлопцеві нічого не залишалось, як підвестись і побігти за дівчинкою. Марічка бігала набагато швидше, але завжди піддавалась Антону. Хлопець наздогнав її біля великого яру, де на самому краєчку всілась його обраниця, і захекано вмостився поруч. Утікачка крутила в руках щойно зірвану ромашку.

      – Чого квітку мучиш? – спитав обережно.

      – Люблю я ромашки…

      – А хочеш я тобі цілий букет назбираю? Хочеш, хочеш?

      Хлопець схопився на ноги й уже готовий був бігти не тільки за ромашками, а й за трояндами з садочка тітки Галі, і за бузком бабці Оксани, і навіть на базар, куди з’їжджались молодиці з двох сусідніх сіл та продавали все, чим городи багаті.

      Але цього разу дівчинка заперечливо похитала головою, загадково усміхаючись.

      – Мені однієї ромашки вистачить, – дівчинка стала повільно, одна за одною, обривати білі пелюстки, бурмочучи собі під ніс: – Любить – не любить, любить – не любить…

      Заведений хлопець вирвав із її рук обскубану ромашку і видер