Все буде добре. Анастасія Нікуліна

й такі різні водночас. Оточені парканами з гілок чи старих дошок – більше для краси, ніж для захисту, – білолиці, під чорнявими стріхами, з дерева чи з білої цегли. У кого – повні рожі в тіні розлогих груш, яблунь, вишень та черешень, у кого – зелень по коліно. Коло деяких хатин стояли дерев’яні гойдалки. У дворах на ланцюгах дрімали кудлаті пси, відганяючи хвостами великих чорних мух. І з кожного подвір’я пара-дві очей проводжали хлопця. Молодші здивовано вивчали Сашка, а старші відкладали справи й дивились услід, про щось неголосно перемовляючись. На перших двох вулицях, які минув хлопець, це викликало посмішку, однак потім від надмірної уваги почала свербіти спина.

      Чого вони витріщаються? У нього що, сіно на голові? Сашко ковзнув долонею по волоссю. Та ні, наче чисто. А, здавалось, могло потрапити, коли біля курей порався. Де вже той дурний ставок?

      – Ой! – пролунало поруч, і Сашко різко зупинився. Перед ним на відстані двох долонь стояло дівча в блакитній сукенці.

      – Я тебе не помітила. Вибач, – тихо промовила, відступивши на два кроки.

      – Та ти той… Нормально все, – Сашко роззирнувся. Вони ледь не зіткнулись чолом до чола. – Я до баби Гані на літо приїхав, от ставок шукаю. А у вас тут навіть вказівників немає.

      – Вказів… що? – дівчинка здивувалася.

      – Ну, писало б «Ставок» і вказувало б, де він, – хлопець скуйовдив волосся, згадавши, як мама вчила бути ввічливим із незнайомцями. – Я Сашко. А тебе як звати?

      Дівчина усміхнулась.

      – Катруся. Так ти загубився?

      – У нас я б точно не загубився!

      – А у нас – це де? – поцікавилась дівчина й сама собі відповіла: – А-а-а, – і, наче цього було мало, повторила ще раз: – А-а-а…

      – Це ще що значить? – Сашко спохмурнів. – І чому всі на мене так дивляться?

      – Просто ти – інший. Одразу видно.

      – Який ще інший? – здивувався Сашко.

      – Ти городський.

      – Ніякий я не городський, а нормальний! – наїжачився хлопець. – А будеш обзиватися, то розвернусь і піду!

      – Ні, чекай, – пирснула в кулачок Катруся. Який же ж цей хлопець чудний. – Городський – це значить нетутешній.

      Сашко уважно подивився на співрозмовницю: звичайна дівчина, можливо, навіть молодша за нього. Русяве волосся зібране хвостиком у дві чорні резинки: одна біля голови, інша – ближче до кінчиків. Сукенка надималася від вітру, руки міцно стискали старий шкільний портфель. Густа гривка ховала зацікавлений погляд. І світло-зелені очі.

      – Вгадала. Зі Львова я.

      – Ого. Далеченько. А я тут живу, – Катруся спідлоба роздивлялася хлопця.

      Чорнявий, блідий, синьоокий. Файний. Він міг би їй сподобатись, якби не… Дівчина опустила голову й шарпнула себе за хвостик.

      – А це… Гм… Це що? – хлопець показав пальцем на будівлю поруч.

      На старому фасаді висіла новесенька вивіска «Народний дім комсомолу села Бистриця».

      – Клуб. Вечорами тут усі збираються і танцюють.

      – Класно! – вигукнув