Крижана принцеса. Камілла Лекберґ

знали її. Тільки він мав право судити.

      Пролунав різкий телефонний дзвінок. Він не хотів піднімати слухавки, але зрештою вирішив, що ліпше підвестися з ліжка й відповісти, аніж чути сигнал, що ріже слух.

      – Так, це Андрес, – пробелькотів він.

      – Привіт, це мама. Як почуваєшся?

      – Ох, кепсько. – Він присів і обперся спиною об стіну. – Котра в біса зараз година?

      – Майже четверта вечора. Я тебе розбудила?

      – Так. – Голова ввижалася йому непропорційно великою, і здавалося, що вона ось-ось упаде донизу.

      – Я їздила на закупи й почула дещо. Хочу, щоби ти теж знав. Слухаєш?

      – Чорт, так, я тут.

      – З’ясували, що Алекс не наклала на себе руки. Її вбили. Я лише хочу, аби ти знав про це.

      Тиша.

      – Агов, Андерсе? Ти чув, що я сказала?

      – Так-так. Що ти сказала? Алекс… убили?

      – Так, принаймні так кажуть у Ф’єлльбацці. Бірґіт сьогодні їздила до поліцейської дільниці в Танумсгеде, і її там повідомили.

      – Ох, дідько. Мамко, я маю дещо владнати. Я зателефоную пізніше.

      – Андерсе? Андерсе?

      Він кинув слухавку.

      Він ледве дійшов до ванної й вдягнувся. Після двох пігулок панадолу Андерс знову почувався людиною. З кухні на нього звабливо дивилася пляшка горілки, але він не спокусився. Зараз йому важливо бути тверезим. Принаймні бодай трохи.

      Знову пролунав різкий телефонний дзвінок. Він не підняв слухавки. Натомість рвучко схопив телефонну книгу й швидко знайшов потрібний номер. Його руки тремтіли, поки він натискав цифри. Після нескінченної кількості гудків нарешті почувся голос.

      – Привіт, це Андерс, – промовив він, коли слухавку нарешті підняли. – Ні, дідько, не кидай слухавку. Нам треба дещо обговорити. Ну, чорт, у тебе немає вибору, скажу тобі. Я прийду до тебе за п’ятнадцять хвилин. Спробуй лишень кудись утекти. І мені начхати, що в тебе там за справи, уторопав? Не забувай, хто з нас втратить більше. Ідіоте, я вже йду. Побачимося за чверть години.

      Андерс кинув слухавку. Зробивши кілька глибоких вдихів, він накинув на себе куртку й вибіг, навіть не зачинивши двері. У квартирі знову злісно задзвонив телефон.

      Еріка почувалася виснаженою, коли повернулася додому. Вони їхали в напруженому мовчанні, і вона зрозуміла, що Генрік стоїть перед складним вибором: або розповісти Бірґіт, що не він був батьком дитини Алекс, або промовчати в надії на те, що це не з’ясують під час розслідування. Еріка не заздрила йому, та й сама не була впевнена, як вчинила б на його місці. Правда не завжди найкращий порятунок.

      У містечку вже сутеніло. Як же вона вдячна батькові за те, що встановив освітлення, яке вмикається автоматично, коли хтось наближається до будинку. Еріка завжди жахливо боялася темряви. Ще змалечку вона сподівалася, що в дорослому віці цей страх мине, адже не можуть же дорослі боятися темряви. Зараз їй було тридцять п’ять, і вона досі щовечора заглядала під ліжко, аби впевнитися, що там ніхто