Шалена. Клої Еспозіто

лише половину. Вся нога в томатному соусі. Шматочок салямі між пальців. Я відліпляю м’ясо та запихаю його собі до рота, витираю соус шкарпеткою, вдягаюся в те, що знаходжу на підлозі, – нейлонову спідницю, яку не треба прасувати, бавовняну футболку, якій прасування не завадило б. Я дивлюся в дзеркало, насуплюю брови.

      Уфф. Стираю туш з очей, наношу блискучий шар фіолетової помади, пригладжую масне волосся. І так покатить; я спізнююсь. Знову.

      Я йду на роботу.

      Виходячи з будинку, я забираю пошту й розриваю конверти, поки чвалаю по вулиці з «Мальборо» в зубах. Рахунки, рахунки, рахунки, рахунки, візитівка таксі на замовлення, реклама піци на винос. «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ», «СПОВІЩЕННЯ ВІД СУДОВОГО ПРИСТАВА», «ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОЇ ВІДПОВІДІ». Нудно, нудно, зараз засну. Хіба Тейлор Свіфт доводиться розбиратися з таким лайном? Я тицяю листи в руки безхатьку, що сидить біля метро: більше не моя проблема. Я проштовхуюся крізь натовп у черзі до турнікета, ляпаю проїзним по сканеру. Ми просуваємося платформою зі швидкістю 0,0000001 км/год. Я намагаюся подумки скласти хайку, але не можу дібрати слів. Щось глибоке про екзистенційні страждання? Щось поетичне й нігілістичне? Та марно. Ні. Мій мозок і досі спить. Я роздивляюся рекламу одягу й прикрас, якою вкрито кожен сантиметр стін. На мене витріщається та сама пихата відретушована модель із тим самим пихатим відретушованим обличчям, що й кожного ранку. На плакаті вона годує однорічного малюка дитячою кашкою. У мене немає малюка, й нагадування мені не потрібне. Я напевне не купуватиму дитячої кашки.

      Я тупочу ескалатором, проштовхуюся повз чоловіка, який займає забагато місця.

      – Альо, обережно! – горлає він.

      – Стій праворуч! Членистоголове!

      Я великий митець, замкнений у тілі рекламного агента, реінкарнація Байрона чи Ван Ґоґа, Вірджинії Вулф чи Сильвії Плат. Я чекаю на платформі та розмірковую над своєю долею. Чи має в житті бути дещо більше? Затхле повітря цілує мені обличчя, віщуючи наближення потяга. Я могла б стрибнути просто зараз, і усе зникло б. За годину парамедики відшкребли б мої рештки від рейок і Північна лінія знову запрацювала б у штатному режимі.

      Металевими рейками пробігає мишка. У неї тільки три лапки, та її життя сповнене свободи й пригод. Щаслива тварюка. Може, потяг розтрощить їй маленького черепа. За мить вона зникає. Прокляття.

      Сідаю на лаву в кінці вагона. У мій особистий простір влазить чоловік із герпесом. Його сорочка напівпрозора від поту. Він тримається за жовте поруччя в мене над головою, і його пахва лише за пару сантиметрів від мого носа. Я відчуваю запах його дезодоранту «Лінкс Африка», змішаного із розпачем. Я читаю його «Метро» догори дриґом: убивство, наркотики, історія про чийогось кота. Він притуляється пахом до мого стегна, тож я наступаю йому на ногу. Він відходить. Наступного разу заряджу йому коліном по яйцях. Ми зупиняємося на кілька хвилин десь у нижній частині лондонського шлункового тракту. Я переходжу на іншу лінію на «Тоттенхем Корт Роуд». Вагон випорожнює кишківник, і ми випадаємо звідти аморфними екскрементами. Мене викакано на «Оксфорд Серкус».

* * *

      Мейфейр, Лондон

      Назовні повітря