Випробування невинуватістю. Аґата Крісті

поліція провадитиме нове розслідування?

      – Майже напевно я б так висловився. Звісно, – додав містер Маршалл, замислено потираючи підборіддя, – сумнівно, що через такий проміжок часу, з огляду на специфічні особливості справи, їм вдасться досягти якогось результату… Особисто я сумнівався б. Вони можуть знати, що хтось у цьому домі винен. Вони можуть навіть мати обґрунтований здогад про те, хто це. Проте знайти переконливі докази буде непросто.

      – Розумію, – визнав Калґарі. – Розумію… Саме це вона мала на увазі.

      Юрист різко запитав:

      – Про кого це ви?

      – Про дівчину, – відповів Калґарі. – Естер Арґайл.

      – А, так. Юна Естер. Що ж вона? – поцікавився Маршалл.

      – Вона говорила про невинуватість. Сказала, що байдуже, хто винен, а хто не винен. Тепер я зрозумів, про що вона…

      Маршалл швидко глянув на нього.

      – Думаю, мабуть, так.

      – Вона говорила про те, що й ви, – додав Артур Калґарі. – Вона мала на увазі, що сім’я знову опиниться під підозрою.

      Маршалл перервав його.

      – Навряд чи знову, – не погодився він. – Досі ні-хто з них не був під підозрою. Від початку все вказувало на Джека.

      Калґарі відмахнувся від цих слів.

      – Сім’я опинилася під підозрою, – наполягав він. – І це може тривати досить довго, можливо, завжди. Якщо хтось із сім’ї винен (можливо, вони й самі не знають хто), вони дивитимуться одне на одного й гадатимуть… Так, це найгірше. Вони самі не знають, хто з них…

      Запала тиша. Маршалл спокійно вивчав Калґарі поглядом, але мовчав.

      – Знаєте, це жахливо… – сказав Калґарі.

      На тонкому, чутливому обличчі чоловіка проступили всі його почуття.

      – Так, це жахливо… Жити рік за роком, не знаючи правди, дивлячись одне на одного. Можливо, підозра вразить навіть їхні стосунки з людьми. Знищена любов, утрачена довіра…

      Маршалл прочистив горло.

      – А ви не надто перебільшуєте?

      – Ні, – заперечив Калґарі. – Я так не думаю. Пробачте мені, містере Маршалл, однак я це бачу чіткіше, ніж ви. Бачте, я спроможний уявити, що це означатиме.

      І знову мовчання.

      – Це означатиме, – продовжив Калґарі, – що страждатимуть невинуваті. А невинуваті не мають страждати. Тільки винуватець. Саме тому я не можу зняти із себе відповідальність. Я не можу піти, сказавши: «Я вчинив правильно, зробив усе, що міг, послужив на благо правосуддя», тому що, бачте, те, що я зробив, не послужило на користь правосуддя. Це не допомогло викрити злочинця та не вивело невинуватих із тіні підозр.

      – Гадаю, ви себе трохи накручуєте, докторе Калґарі. Безсумнівно, у ваших словах є зерно правди, та мені геть невтямки, що ви можете тут удіяти.

      – Мені теж, – щиро зізнався Калґарі. – Але це означає, що я мушу спробувати. Саме тому я прийшов до вас. Я хочу… Думаю, я маю право знати передісторію.

      – Ну, – почав містер Маршалл трохи жвавішим тоном, – тут немає ніякої таємниці. Розповім будь-які