Сила пристрасті. Елен Тен

бо його автор – Ігор. Мені хотілося стрибати, співати і танцювати. Він не забув…

* * *

      За два дні до першого вересня я переїхала до Львова. До від’їзду ми з Сашком бачились майже щодня. Але лише спілкувалися, пили каву. Я вмію уважно слухати. Це сприяло нашому зближенню. Хлопець, про якого я раніше майже нічого не знала, набував конкретних рис. Це навіть лякало. Я так боялася до нього звикнути.

      Ми жодного разу більше не перетинали межу. Я не знала, якими в подальшому будуть наші стосунки. Чи можливі вони взагалі. Не хотілося загадувати наперед, будувати плани, зводити повітряні замки. Краще плисти за течією. Вона все одно візьме й закине тебе до якогось берега.

      Я їхала на навчання, Сашко лишався в Корці. Він вчився у столиці на заочці і працював помічником приватного нотаріуса. Ми не обговорювали, якими будуть наші стосунки на відстані. Нічого не обіцяли одне одному. Саме тому, їдучи до міста Лева, я почувалася майже вільною. Практично самостійною.

      Дивлячись на мої пузаті дорожні сумки, батько охав:

      – Жінко, що ти їй там напакувала? На всі п’ять років відразу?

      Мама відмахувалась:

      – Тут усе потрібне.

      Дорогою до мого нового дому, витираючи серветкою спітніле скло маршрутки, я прокручувала в голові останню телефонну розмову з Катериною.

      – Ми тебе чекаємо, – сказала вона. – Але ти впевнена, що тут тобі буде краще?

      – Звичайно. Я вчитимусь. У мене починається нове життя.

      – Поближче до Ігоря?

      «Я про це зовсім не думаю», – переконувала я себе, ображаючись на кузину. І все ж боялася, що вона не помиляється…

      В обідню пору Львів, кожен сантиметр якого я заприсяглася дослідити, видавався сірим і похмурим. Зайшовши до приміщення автовокзалу і дотягнувши свої валізки до вільного стільця, я дістала мобільний. Побачила на дисплеї три пропущених від Катерини. Перенабрала.

      – Я ще в училищі, – прошепотіла вона у слухавку. – У нас сьогодні прослуховування до нової п’єси. Я не встигну тебе зустріти, вибач. Візьми таксі. І без образ, добре?

      – Добре.

      Я знайшла зупинку таксі і, щойно домовилась із водієм про ціну, почула над лівим вухом:

      – Мені теж на Личаківську. – До машини підійшла білява жінка в темній спортивній куртці і вузьких джинсах. На плечі у неї був великий сірий рюкзак. – Підвезете? – і, не чекаючи відповіді водія, сіла до салону.

      Приємно було знову знайомитися з моїм Львовом, його захопливою архітектурою, шармом і багатством стилів. Якщо мене цікавило лише те, що видно за вікном, то блондинка не замовкала ні на мить. Спершу вона сперечалася з підстаркуватим водієм через те, що він їде неправильним маршрутом, спеціально подовжуючи шлях. Той мляво заперечував, але жінка просто не сприймала його слів.