Кохання останнього магната. Френсіс Скотт Фіцджеральд

щоки»[14] у виконанні оркестру Ґая Ломбарда,[15] і вона награвала йому ці мелодії. Клавіші опускалися негучно, наче падолист; показуючи йому акорд з діезом, вона, наче ненароком, накрила його пальці своїми. Я тоді була ще першокурсницею.)

      Коли ми заходили до аеропорту, містер Шварце був поруч з нами, та був, так би мовити, як уві сні. Поки ми намагалися з’ясувати, що й до чого у чергового по аеропорту, він увесь час озирався на двері, що вели до льотного поля, ніби побоювався, що літак злетить без нього. Потім я відлучилася на декілька хвилин, а коли повернулася, то зрозуміла, що без мене щось трапилось. Зараз Вайт і Шварце стояли лицем до лиця, майже впритул. При цьому Вайт щось казав, а Шварце виглядав так, ніби здоровенна вантажівка, здаючи назад, наїхала на нього, тільки вдвічі гірше. У бік льотного поля він більше не дивився. Ненароком я почула завершення фрази:

      – Я ж казав тобі стулити пельку. Тож так тобі й треба…

      – Я ж тільки…

      Побачивши мене, Шварце обірвав себе на півслові і спитав лише, які новини. Було вже пів на третю ночі.

      – Небагато, – зауважив Вайлі Вайт. – У найближчі три години нічого обнадійливого не обіцяють, тому деякі слабаки збираються до готелю. Натомість я пропоную звозити вас до Ермітажу,[16] будинку Ендрю Джексона.

      – І як же ми його побачимо в темряві? – в’їдливо поцікавився Шварце.

      – До біса. Схід сонця – за дві години.

      – Їдьте вдвох, – відрізав Шварце.

      – Гаразд. А ти ще встигнеш на автобус до готелю. До речі, «він» теж їде. – У голосі Вайлі чулася насмішка. – Може, так буде й краще.

      – Ні. Я їду з вами, – похапливо передумав Шварце.

      У раптовій темряві поруч з аеропортом ми спіймали таксі, і Шварце, здавалось, навіть піднісся духом. Він підбадьорливо поплескав мене по колінку.

      – Маю їхати, – мовив. – Вам просто потрібен шаперон.[17] Давним-давно, коли я був при великих грошах, то була в мене донька… Не донька, а просто красуня…

      Він сказав це так, неначе вона була нерухомим майном, яким довелося поступитися кредиторам.

      – Нічого. В тебе ще буде, – запевнив його Вайлі. – Ти все ще повернеш. Колесо фортуни ще обернеться назад і занесе тебе туди, де зараз перебуває батько Сесилії. Правда, Сесиліє?

      – Де цей ваш «Ермітаж»? – після тривалої паузи спитав Шварце. – На тому кінці шляху, що веде в нікуди? Це ви, щоб не встигнути на літак?

      – Забудь про літак, – відповів Вайлі. – Треба було прихопити для тебе стюардесу. От тільки не кажи, що вона тобі не сподобалась. Як на мене, та ще краля.

      Ми довго їхали вздовж пласких полів: фари вихоплювали то поодиноке дерево чи дерево з халупою під ним, а далі, доки сягало світло, лише дорога і поля, аж раптом дорога різко повернула в ліс. Навіть у темряві я відчула, як війнуло справжніми зеленими деревами… і це дуже відрізнялося від курного темно-оливкового присмаку Каліфорнії. Десь по дорозі нас спіткала зустріч з негром,

14

«Cheek to Cheek» («Щока до щоки») – пісня, один із символів міжвоєнного американського кінематографа, написана Ірвінґом Берліном у 1935 році для того ж фільму. У фільмі Астер співає пісню Роджерз під час танцю. Відомий запис цієї пісні на студії «Декка» оркестру Ґая Ломбардо від 1935 року.

15

Ґаетано (Ґай) Ломбардо (1902–1977) – канадський і американський музикант, скрипаль і керівник оркестру Royal Canadians. Володар трьох зірок на голлівудській «Алеї слави». У повісті він названий Ґаєм Ломбардом.

16

Ермітаж – садиба-музей Ендрю Джексона (1767–1845), сьомого президента Сполучених Штатів (1829–1837), у 10 милях на схід від центру міста Нешвілл.

17

Шаперон – провожатий, як правило, літня дама, яка супроводжує молоду дівчину на бали і т. п., дуенья.