Три хрестики Аліє. Наталія Довгопол

батьки… Коханого, Панасика мого, вбили татари, коли налетіли на наше село…

      Тепер Аліє опустила очі долі, та за мить посміхнулася й по-змовницькому підморгнула.

      – А якби я запропонувала тобі… – татарка перейшла на шепіт і проговорила Марині на самісіньке вухо, – тікати зі мною до України?

      – Панночка… насміхається наді мною?

      Аліє похитала головою.

      Марина на мить полишила свою роботу та недовірливо покосилася на Аліє.

      – Дорога дуже довга, – нарешті сказала вона. – І небезпечна.

      – То так ти хочеш повернутися на батьківщину? Ти краще будеш прислуговувати в гаремі, ніж принаймні спробуєш ще раз побачити своїх рідних?!

      – Це було б самогубством, – коротко відрізала Марина. Її наївний телячий погляд раптом став холодним й осмисленим.

      – Ти не розумієш… Я все продумала. Ми поїдемо не самі.

      – Ми..?

      – Так! – ледь не викрикнула Аліє, і трохи тихіше продовжила: – Я вирішила тікати звідси. Нехай я не спроможна звільнити Лукаша, але я можу втекти сама й передати його послання матері! Ти поїдеш разом зі мною? Ми поїдемо в Україну, розумієш? – Аліє збуджено затрусила служницю за плече, а та лише важко зітхнула, безперестанку кліпаючи своїми великими очима.

      – Я не… Я не знаю… Хто такий цей Лукаш?

      У двері зненацька постукали.

      – Хто ще там? – нервово кинула Аліє.

      Марина підійшла до дверей й безшумно їх відчинила.

      На порозі стояв Махмуд, він був старшим братом Аліє, котрий покинув гарем, коли дівчині було лише шість років. Втомлені очі – сині, як у матері, – бліда шкіра та нетверда хода свідчили, що він нездоровий. Проте Махмуд намагався триматися прямо, гордо здіймаючи вгору вольове підборіддя.

      – Доброго вечора, сестричко, – похмуро привітався він татарською.

      Підхопившись із крісла, Аліє Ханим схилилася в поклоні, ховаючи за розплетеним волоссям очі, у яких дедалі більше розгорався недобрий вогонь.

      – Як твоє здоров’я, добрий мій брате?

      – Було б набагато краще, якби ти мене не засмучувала, – холодно дорікнув Махмуд. – Скажи мені, люба сестричко, ти ходила до того ув’язненого козака, який мене ледь не вбив?

      – Я ходила дивитися на польську шляхтянку, на її вбрання й манери, – усе ще не підводячи голови, якомога спокійніше відповіла дівчина та відвернула обличчя від світла лампадки.

      Махмуд повів бровою.

      – Якщо хочеш, я тобі з походу сотню таких сукенок, розшитих золотом і перлами, привезу! Тільки скажи – я ж усе заради тебе зроблю! Але навіщо ти просила батька за того бісового козака?! – мало не викрикнув Махмуд-ага, переходячи на українську. Це була мова їхньої матері, якою вони часто спілкувалися дітьми.

      – Я… Мені зробилося шкода його… він же подарував тобі життя!

      – Якби не він, то ніякого бунту на галері не сталося б! Нехай ми й вирізали їх усіх до одного, але й вони нам завдали клопоту. А найголовніше – раби тепер знають, що це можливо. Бо