Три хрестики Аліє. Наталія Довгопол

повернутися додому…

      – Я давно спустилася з небес на землю, люба моя Алієчко. Та і… немає до кого повертатись.

      – Ти мені так ніколи й не розповідала про своє життя…

      – Бо ніц нема чого розповідати! – раптом відрізала Фатьма. – Один монастир.

      Дівчина повільно встала.

      – На добраніч, – кинула вона матері, залишаючи її покої, і похмуро попленталась до своєї кімнати.

      У дитинстві Аліє не боялась нічого. Певно, успадкувала батьківський характер. Не боялася морозів, які зрідка, але залітали в ці краї, бігаючи по гарему босоніж увесь рік. Не боялася павуків, які так і пильнували, щоб сплести павутиння над її ліжечком. Не боялася заговорювати з чужими людьми, і більш того, ніколи не боялася свого тата, від одного імені якого тремтіла вся Кафа. Вона ніколи не боялася бути замкненою в чужому гаремі й змушеною підкорятися єдиному своєму господарю – чоловікові. Не боялася, бо ніколи не могла повірити, що таке коли-небудь станеться.

      Зараз, скрутившись калачиком на шовковій постелі, Аліє відчувала тисячі холодних мурашок, які бігали по руках і ногах.

      Не боїться смерті той, хто про неї не думає, або певен, що Аллах змилостивиться та забере до себе. Аліє ж почала думати, й уперше в житті вона по-справжньому злякалась. Опинитися в чотирьох стінах чужого сералю – хіба це не рівноцінно смерті? І чи врятує там її Аллах?

      Зрозуміло, дочку бея змалечку готували до думки, що колись вона стане дружиною знатного вельможі, залишить рідний дім, а можливо, і рідне місто… То чому зараз було особливо важко з цим змиритися? Слова, які колись геть не мали ваги, тепер набули значення. І чому їй так небайдужа доля Лукаша, якого вона навіть і розгледіти не зуміла?

      Сон ніяк не йшов. Аромати жасмину та дикої троянди, що долинали з відчиненого в сад вікна, наповнювали кімнату. Це був запах юності та любощів, який не раз підбурював шукачів пригод і не давав закоханим спати ночами.

      Аліє підвелася. Небувала раніше думка промайнула в її голові. Вона запалила свічку та кинулася до скриньки, у якій під замком лежав найцінніший скарб – дивом збережений хрестик її матері, подарований їй ще в підлітковому віці. Аліє колись нанизала його на срібний ланцюжок, віддавши таким чином шану позеленілому від часу мідному розп’яттю. Відтепер на цьому ланцюжку висіло вже два хрестики.

      – Зейнеб! – гукнула служницю вона, прочиняючи двері. – Зейнеб, розплети мої коси!

      Особиста служниця була в дочки бея змалечку. Спершу – покірна літня черкеска, потім норовлива, але вправна полька, а кілька тижнів тому бей подарував дочці ще одну рабиню – родом із Русі. У гаремі, коли жінка зреклася своєї віри, їй дали нове ім’я – Зейнеб.

      – Зейнеб! Ти що, не чуєш? Прочисть нарешті вуха!

      – Пробач, панночко, – залепетала Зейнеб, відкладаючи своє шиття. – Я задумалась.

      – І про що ж ти думала?

      – Це не важливо, Аліє Ханим…

      Зейнеб, висока білявка з великими, широко розкритими, мов у телички, очима,