Три хрестики Аліє. Наталія Довгопол

вам не можу, – не стишуючи голосу відповіла Аліє. Її очі вже не сміялися, погляд зробився серйозним і важким, без тіні насмішки.

      – Але не бійтеся, – продовжила дівчина, – за вас дадуть гарний викуп, і невдовзі ви повернетеся додому.

      – Слава Пресвятій Діві! – кинулася хреститися Беата.

      Агнешка ж відійшла до малесенького віконечка, роблячи вигляд, що їй байдуже.

      Тиша стала гнітючою. Татарка ще трохи постояла, неприкрито роздивляючись Беату, яка від радощів розплакалася, а потім махнула рукою Ельнуру, і вони разом попрямували до сходів, залишаючи панянок наодинці з їхньою лихою долею.

      – Пані! Панночко! – окликнув хтось Аліє в кінці галереї дещо охриплим чоловічим голосом. – Благаю, пані, підійди до мене!

      Аліє зустрілася поглядом з Ельнуром. Той заперечно похитав головою, суворо зводячи брови.

      – Хто це? – запитала дівчина татарською.

      – Козак. Звичайний козак.

      – Якщо він звичайний козак, то чому знаходиться тут, а не на галерах? – примружилась Аліє. – За нього теж даватимуть викуп?

      – Його присудили до страти. Пам’ятаєте, я говорив вам про вчорашнє повстання на галері, під час якого ледь не загинув ваш брат, Махмуд-ага? Нехай Аллах дарує йому довгих літ! Оце і є той молодик, який підняв повстання. І це він мало не вбив нашого дорогого Махмуда-агу, бодай скоріше загоюються його рани. Але коли брат ваш упав роззброєний, цей козак пощадив його, вчинивши дуже шляхетно, тому Халіль-бей вирішив надати йому останні почесті.

      – Пані, благаю! – чоловік крикнув іще раз, і Аліє, більше не вагаючись, пішла на голос.

      – Якщо мій батько виявляє повагу до цього козака, то я також мушу.

      За ґратованими дверима стояв високий чоловік. Довге волосся спадало на плечі, борода брудними пасмами, перемішаними з запеченою кров’ю, звисала з підборіддя, а під очима від утоми набрякли мішки. І лише сірі очі світилися двома вогнями на засмаглому й покритому пилом обличчі в’язня. Попри ті очі, у яких іще спалахували іскри молодості, Аліє здалося, що йому вже за тридцять, а може, навіть за сорок років.

      – І що ж це за почесті! – звернулася вона до Ельнура. – Невже він поводився недостатньо достойно, щоб йому навіть не дали змоги поголитися чи залікувати рани?

      – Його вимиють перед стратою…

      – Пані! – очі чоловіка горіли бунтівним вогнем, незримою силою притягуючи погляд Аліє.

      Ельнур хотів було відвести дівчину назад, але вона йому не дозволила, помахом руки наказавши зачекати на неї осторонь.

      – Пані чи, певно… панночка розмовляє українською! Яке щастя! Можливо, ти така ж бранка, як і я, а може, ти янгол у людській подобі… я ні про що тебе не питатиму, і не проситиму нічого, за що тобі могло б докоряти сумління. Лише поговори зі мною і…

      – Я не бранка, і вже напевно не янгол, – перебила його Аліє, стримуючи незнайоме раніше збентеження.

      Вона підійшла так близько до ґрат, що Ельнуру довелося завбачливо вхопити її за