Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

ніжно закриває його.

      – Та десь між тоді й тепер! – сміється вона. А тоді раптом: – Ви ж не проти, що я піду? Не перенасититеся киснем?

      – Не перенасичуся.

      – Може, хочете ще бренді? – запитує вона, нахиляючись над журнальним столиком – там лежить якийсь фотоальбом; вона, мабуть, принесла його із собою. Вона бере його під пахву та вказує на порожню склянку.

      – Я обійдуся водою, – брешу я.

      – Добре. – Вона зупиняється, погляд застигає на вікні. – Добре, – повторює. – Там якийсь дуже привабливий чоловік щойно підійшов до будинку. – Вона дивиться на мене. – То ваш чоловік?

      – Та ні. То Девід. Він орендує в мене кімнату. Внизу.

      – То він ваш орендар? – рипить Джейн. – Краще б моїм був!

      Дзвінок більше жодного разу не порушував тишу того вечора, взагалі. Можливо, темні вікна відігнали усіх дітей із кошиками. А можливо, то засохлі жовтки.

      Падаю в ліжко раніше, ніж зазвичай.

      Десь на екваторі моєї аспірантури я познайомилася із семирічним хлопчиком, який страждав від так званого синдрому Котара, психологічного явища, при якому людина переконана, що вона мертва. Рідкісний розлад, випадки у дітей взагалі одиничні; рекомендоване лікування включає антипсихотичний режим або, у важких випадках, електрошокову терапію. Та мені вдалося вилікувати хлопчика розмовами. То був мій перший значний успіх, який і привернув увагу Веслі до моєї особи.

      Той маленький хлопчик зараз вже десь у підлітковому віці, такий же, як Ітан, майже вполовину молодший за мене. Сьогодні я думаю про нього, тримаючи погляд на стелі, відчуваючи себе мерцем. Мертва, хоч і не зникла, я бачу, як життя пролітає повз мене, а я безсила якось на це вплинути.

      Понеділок, 1 листопада

      13

      Коли зранку я понуро спускаюся вниз, на кухню, то бачу записку під дверима до підвалу: «Яйця».

      Я розглядаю її, не розуміючи, в чому суть. Девід хоче, щоб я йому приготувала сніданок? Потім я її перевертаю та бачу слово «відчистив» під згином. Дякую, Девіде.

      Яйця – це звучить справді чудово, якщо задуматись, тож я розбиваю собі три у сковорідку й готую окату яєчню. За кілька хвилин я за столом, обсмоктую залишки жовтка, заходжу на «Агору».

      Ранок – це тутешня година пік, оскільки агорафоби часто відчувають гострий неспокій одразу після прокидання. І справді, сьогодні у нас тут затор. Дві години я пропоную всім розраду й підтримку; раджу користувачам відповідні ліки (цими днями я віддаю перевагу іміпраміну,[106] хоча і ксанакс[107] ніколи не виходить з моди); модерую суперечку з приводу (безперечних) плюсів аверсивної терапії; дивлюся, на прохання «Ямочки2016», відео, де кіт грає на барабанах.

      Я вже збираюся виходити і заскочити на шаховий форум, помститися за суботні програші, коли на екрані спалахує віконце з повідомленням.

      ДискоМайкі: Ще раз дякую за твою допомогу вчора, док.

      Панічний напад. Я майже годину вистукувала по клавіатурі, поки «ДискоМайкі», як він каже, «дурів».

      доктор_тут: До твоїх послуг. Зараз краще?

      ДискоМайкі:

106

Антидепресант. Один з перших у своєму роді, але застосовується досі у зв’язку з високою ефективністю.

107

Лікарський засіб з активною речовиною алпразоламом. Використовується для боротьби з тривожними розладами, депресією, неврозами та панікою.