Американська пастораль. Філіп Рот

дає можливість якось рухатися далі. Що там іще може бути? Письменство, як будь-яка патологія, руйнує життя, але не дощенту.

      – А як тобі ведеться? Де живеш? Я десь вичитав на звороті якоїсь обкладинки, що замешкуєш в Англії з аристократкою.

      – Зараз я живу в Новій Англії, без аристократки.

      – А з ким?

      – Ні з ким.

      – Не може бути. А з ким же ти тоді вечеряєш?

      – Обходжуся без вечері.

      – Ну, це ти зараз так кажеш, після шунтування. А мій досвід підказує, що персональні філософські системи існують два тижні – і привіт! А тоді все міняється.

      – Зараз моє життя саме таке. Я рідко з ким бачуся. Там, на заході Массачусетсу, де я живу в маленькому містечку серед схилів і пагорбів, я спілкуюся тільки з одним чоловіком, власником магазину, і з жінкою, котра працює на пошті.

      – Як зветься те містечко?

      – Навряд чи ти про нього чув. Воно в лісах. За десять миль від містечка Афіни, де коледж. Коли я тільки став письменником, то зустрів там одного відомого автора. Зараз про нього вже не згадують, адже його уявлення про доброчесність завузькі для нинішнього читача, а тоді він був на слуху. Жив самітником. Молодому самітництво здавалося страшенним подвигом. Він переконував, що в цей спосіб розв’язав свої проблеми. Тепер я таким побитом розв’язую свої.

      – Що за проблеми?

      – Деякі проблеми цілком зникли з мого життя – і це проблема. У магазині – «Ред сокс», на пошті – погода, ось і все моє спілкування. Чи заслуговуємо ми погоди, яку маємо? Коли я забираю пошту, а надворі сонце, поштарка мені каже: «Ми не варті такої погоди». Хіба з цим посперечаєшся?

      – А жінки?

      – А з ними все. Живеш без вечері – живи без жінок.

      – Ти що, Сократ? Я на таке не ведуся. Тільки письменник. Просто письменник. І все.

      – Якби я від самого початку зайнявся письменством, то скільки колотнеч і сліз міг би уникнути! Це єдиний мій спосіб якось відгородитись від лайна.

      – Якого ще лайна?

      – Тих образів, які складаються в нас про всіх і все. Пласти, цілі пласти нерозуміння. Картинки нас самих. Марнотні. Надто самовпевнені. Такі спотворені, що мама рідна! Та нас таке не зупиняє, і ми далі живемо, орієнтуючись на ці уявлення. «Вона – це одне, він – це щось інше, а це ось я власною персоною. Сталося те-то й те-то, з таких от причин…» Та менше з тим. А знаєш, кого я бачив пару місяців тому? Твого брата. Він казав тобі?

      – Ні, не казав.

      – Він накатав мені листа й запросив пообідати в Нью-Йорку. Гарний лист. І як грім серед ясного неба. Я поїхав, зустрівся. Він саме хотів сісти за спогади про вашого старого. А в листі просив допомогти йому. Мене страшенно зацікавило, що в нього в голові. І ще більше зацікавив сам факт отого листа, де він зізнавався, що планує там щось написати. Для тебе він просто брат, ну а для мене – все той самий Швед. Такі, як він, неначе все життя з тобою поряд. Я мусив поїхати. А за вечерею він навіть словом не обмовився про майбутню книжку. Можна сказати, що в нас просто вийшла світська розмова. В ресторані «У Вінсента».