Infernale. Пекельний сеанс. Джонатан Скарітон

о гранітом вестибюля.

      Ендрю Вальдано розвернувся у шкіряному кріслі назустріч Вітмену.

      – Містере Вітмен. Прошу, – він вказав на гостьове крісло по інший бік столу. Вітмен уже встиг зайняти його.

      Вальдано можна було дати від п’ятдесяти до шістдесяти п’яти років. Його вуса набули свинцево-сірого відтінку, тоді як чорнильно-чорне волосся зберегло природний колір. Над пошитою на замовлення шовковою сорочкою красувалося обличчя кольору сірої пилюги.

      Стіл Вальдано був із темного червоного дерева, прикрашений різьбою: по кутках підніжжя сиділи чотири крилаті грифони. Позаду, за вікном відкривався осінній лос-анджелеський день. Надворі з ґотичного фасаду споглядали місто гранітні гаргульї, стискаючи пазурами свої ґротескні голови.

      На стінах кімнати на парусинових стендах були розвішені кіноплакати у рамках – нагадування про вишукані твори минулого: «Нетерпимість: боротьба любові крізь віки», «Народження нації», «М», «Великий парад». Також на стінах висіли фотографії режисерів цих шедеврів: Д. В. Гріффіт, Кінґ Відор, Джозеф фон Стернберґ, Ф. В. Мурнау.

      Вальдано заговорив першим.

      – Де він?

      У нього був тон людини, що звикла отримувати бажане.

      – Заради бога, обійдемося без передмов, – сказав Вітмен.

      Його найняли відшукати копію фільму «Котячим кроком». За сюжетом фільму багата спадкоємиця (Гелен Твелвтріз) приїздить до усамітненого маєтку, щоб заявити права на свій статок, а опинившись на місці, потрапляє в полон жахів через маніяка-втікача («Кота») і підступних претендентів на спадщину, також її родичів. Годі було назвати це кіно захопливим – чергова варіація на тему «старого темного будинку», спроба заробити на успіху «Кота й канарки» Пауля Лені, звуковим римейком якого воно й було. Однак картина «Котячим кроком» десятиріччями вважалася втраченою, і це робило її бажаним здобутком, особливо для приватних колекціонерів.

      Алекс Вітмен був почасти археологом, почасти детективом із пошуку всього, що стосується кіно. Він повинен був опинятися в потрібному місці в потрібний час. Його майже фотографічна пам’ять на каталоги, місця й деталі дозволяла йому заробляти на колекціонерах і торговцях, готових ризикнути тисячами доларів у залежності від того, чи був кіноплакат одноаркушним чи триаркушним, чи містив знайдений у вогкому підвалі коток плівки загублену сцену або небажані склейки. Такі речі на «Сотбіз», «Бонемз» чи приватних аукціонах отримували шквал пропозицій від покупців.

      – Я залишив контейнери з фільмом у вашої секретарки. Загалом вісім котків плівки на целулоїдній основі, – сказав Вітмен. – Сподіваймося, що вона в неї не згорить.

      – Стан?

      – Придатний для перегляду, з огляду на дату випуску. Упевнений, що ваші друзі зможуть позбутися кількох розривів і нерівності зображення в деяких кадрах. Хай там як, глибоких подряпин емульсійного шару немає.

      – Отже, ви переглядали її?

      – Проектував на стіну у своїй вітальні. Потім вирішив, що стіна має кращий вигляд такою, як є.

      Вітмен сунув руку до кишені пальта й дістав зім’яту самокрутку.

      – Тут не можна курити.

      Вітмен витяг запальничку й підпалив цигарку. Видихнув блакитний дим над столом, що розділяв їх. Крихта тютюну прилипла між його губ, і він виплюнув її на стільницю, ні на мить не втрачаючи зорового контакту з Вальдано.

      Вальдано підвівся з крісла й підійшов до шафки ліворуч із двома поворотними лампами по боках. Діставши кришталевий різьблений декантер, він налив вина і простягнув келих Вітмену. Той зауважив рожеві відполіровані нігті чоловіка, наманікюрені до блиску.

      – Ви добре вмієте знаходити речі, – сказав Вальдано.

      – Лише тому, що індустрія кіно роками добре вміла їх губити.

      Вальдано пропустив це повз вуха.

      – Візьмімо для прикладу ось цю річ. Що вам відомо про неї, містере Вітмен? – він жестом вказав на плакат у центрі стіни праворуч від себе. На плакаті хмарочоси й дивовижні велетенські споруди вивищувалися над пейзажем у кольорах сепії. Різкі ламані контури підсилювали футуристичний тон малюнка.

      – Берлін, 1927 рік, – сказав Вітмен. – Оригінальний дизайн Гайнца Шульца-Нойдамма. Надрукований у зв’язку з виходом «Метрополіса» 10 січня того ж року. Триаркушний плакат, виготовлений кіностудією UFA в Німеччині. Більшість таких була знищена або викинута після того, як їх зняли з рекламних щитів. Залишилося чотири оригінальні примірники. Ви маєте один із тих двох, що перебувають у приватній власності.

      – Потужний мистецький твір, здатний схвилювати, – як і сам фільм, ясна річ, – сказав Вальдано.

      – Звісно, це підробка. Як і кожен плакат у цій кімнаті, – відповів Вітмен.

      Вальдано хитро, по-змовницькому всміхнувся.

      – Як це так?

      – Невідповідний розмір. Гарна рамка, до речі. Де ви її вкрали, на блошиному ринку?

      Насправді ж розмір здавався таким, як треба. Але Вітмен зважив на те, що Вальдано не дурний, він не залишив би