Думай і багатій. Наполеон Гілл

мій син буде чути й говорити. Як? Я був упевнений, що вихід є, і знав, що знайду його. На думку спадали слова безсмертного Емерсона: «Усе, що ми переживаємо, вчить нас вірити. Ми повинні лише коритися. Для кожного з нас існує настанова; покірно сприйнявши її, ми почуємо потрібні слова».

      Потрібні слова? БАЖАННЯ! Найбільше на світі я БАЖАВ, щоб мій син не був глухонімим. І я ні на мить не відмовлявся від свого бажання.

      Ще кілька років тому я писав: «Ми самі собі ставимо обмеження». І вперше задумався, чи це справді так. Переді мною на ліжку лежав новонароджений малюк без природного слухового апарата. І хоча він міг навчитись чути й говорити, але ж він залишиться з цією вадою на все життя. Звичайно, він не сам на власний розсуд спотворив свій зовнішній вигляд. Це зробила природа. Вона встановила для нього таке обмеження.

      Що я міг зробити? Якимось чином мені слід було передати синові своє ПАЛКЕ БАЖАННЯ знайти спосіб чути за відсутності вушок. Коли дитина достатньо підросла, щоб із нею можна було так-сяк взаємодіяти, я вирішив цілковито наповнити свою свідомість ПАЛКИМ БАЖАННЯМ «увімкнути» слух мого сина, щоб матінка-природа якимись своїми методами зробила це бажання реальністю.

      Усі ці думки роїлися лише в моїй голові, я ні з ким ними не ділився. Щодня я повторював обіцянку, яку дав собі: не дозволити синові залишитись глухонімим.

      Коли він підріс і почав помічати речі навколо, ми зрозуміли, що він трохи чує. Досягнувши віку, коли діти вже починають говорити, він навіть і не намагався вимовити слово, але з його поведінки ми переконались, що він хоч трохи, але розрізняє певні звуки. І це все, що мені треба було знати! Я був упевнений: якщо він може чути, нехай навіть трішки, то з часом зможе розвинути кращий слух. І тоді сталось те, що дало мені надію. І то зовсім несподівано.

      Якось ми придбали патефон. Коли наш син уперше почув мелодію, він увійшов у такий екстаз, що зразу ж привласнив цей диво-пристрій. Незабаром у нього вже були улюблені пісні, серед них «It’s a Long Way to Tipperary».[6] Якось він програвав цю мелодію знову й знову, майже дві години поспіль, стоячи перед патефоном і стискаючи зубами край його корпусу. Суть такої його самостійно сформованої звички не була нам до кінця зрозумілою, доки через кілька років ми не дізнались про принцип «кісткової провідності» звуку, про який ніколи раніше не чули.

      Незабаром після того, як син привласнив патефон, я виявив, що він чув мене доволі чітко, коли я торкався губами його скроні або маківки. Таке відкриття дало мені можливість втілювати в реальність своє Палке Бажання допомогти синові розвинути його слух та мовлення. На той час він уже пробував вимовляти деякі слова. Хоча прогнози не були обнадійливими, моє БАЖАННЯ, ПІДКРІПЛЕНЕ ВІРОЮ, не знало такого слова, як «неможливо».

      Виявивши, що він чітко чує мій голос, я негайно ж почав навіювати йому бажання чути й говорити. Згодом я також виявив, що дитині подобалося слухати казки на ніч, тож на роботі я придумував казки, які б розвинули в ньому уяву, впевненість та гостре бажання чути й бути нормальним хлопчиком.

      Зокрема, була одна казка, яку варто виділити. Коли я розповідав її синові, вона набувала все нового забарвлення, хвилювала. Ця

6

«Далека дорога до Тіпперері», маршова пісня британської армії.