На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

кимось опікуватися на передовій!

      – Тепер тебе відішлють додому, – каже Кроп, – а так довелося б чекати відпустки місяців три-чотири.

      Кеммеріх киває. Я не можу дивитися йому на руки, вони наче воскові, а під нігтями ще зосталася окопна грязюка, вона якась синьо-чорна, немов отрута. Мені спадає на думку, що ці нігті ростимуть і далі, ще довго по тому, як Кеммеріх перестане дихати, ростимуть, наче примарні білі гриби у льоху. У мене перед очима виникає картина: вони скручуються коркотягами, ще ростуть і ростуть, а водночас росте й волосся на вже гнилому черепі, росте, як трава на доброму ґрунті, саме як трава. Невже так буває?

      Мюллер нахиляється над ліжком:

      – Ми принесли твої речі, Франце.

      Кеммеріх показує рукою:

      – Покладіть під ліжко.

      Мюллер кладе. Кеммеріх знову заводить мову про годинник. Як заспокоїти хлопця, не викликавши в нього підозри?

      Мюллер виринає з-під ліжка з парою пілотських чобіт. Чудові англійські чоботи з м’якої жовтої шкіри, високі, аж до колін і аж до верху шнуруються, одне слово, шикарна річ. Мюллер не зводить з них очей, тулить їх підошвами до своїх незграбних чобіт і питає:

      – То ти, Франце, хочеш забрати їх із собою?

      Ми, всі троє, думаємо одне й те саме: навіть якби він видужав, то зміг би взувати тільки один чобіт, отже, вони йому ні до чого. А при його теперішньому стані просто шкода, що вони тут зостаються, бо як він помре, то санітари, звісна річ, відразу їх заберуть.

      – Ти не хочеш їх у нас залишити? – знову питає Мюллер.

      Кеммеріх не хоче. Ці чоботи – його найбільший скарб.

      – Ми могли б їх на щось поміняти, – пропонує Мюллер, – тут, на передовій, такі речі потрібні.

      Але Кеммеріх непохитний.

      Я наступаю Мюллерові на ногу; він зволікає, але все-таки ставить красені чоботи назад під ліжко.

      Ми ще трохи розмовляємо, а тоді прощаємося:

      – Видужуй, Франце!

      Я обіцяю йому завтра прийти ще. Мюллер каже те саме; він думає про чоботи із шнурівкою, тож, звісно, тут чатуватиме.

      Кеммеріх стогне. У нього гарячка. Ми перестріваємо на подвір’ї якогось санітара й умовляємо, щоб він зробив Кеммеріхові укол.

      Санітар відмагається:

      – Як кожному колоти морфій, то його треба мати цілі бочки.

      – Ти бережеш його, мабуть, тільки для офіцерів, – каже в’їдливо Кроп.

      Я мерщій утручаюсь і насамперед пригощаю санітара цигаркою. Він бере. Тоді я питаю:

      – А чи тобі взагалі дозволено робити уколи?

      Це його ображає.

      – Коли ви не вірите, то навіщо питаєте?

      Я тицяю йому в руку ще кілька цигарок:

      – Зроби нам таку ласку…

      – Ну, гаразд, – каже він.

      Кроп іде з ним у палату, він не довіряє санітарові й хоче сам подивитися. Ми чекаємо надворі.

      Мюллер знову починає про чоботи:

      – Вони точнісінько на мене. А від цих шкарбанів у мене ноги геть у пухирях. Як ти гадаєш, він ще дотягне, поки ми завтра звільнемося? Коли він