Дим. Володимир Худенко

товщиною в палець. Мав довгу молочну бороду і таке ж волосся, а характер мав тяжкий – так казали в селі.

      Ні з ким він не говорив багато, ні з ріднею, ні з іншими дідами по вулиці – так ото, поздоровкається сухо, та і все. Навіть в господі був нелюдимий, жарт хіба – навіть по імені нікого не називав, як кажуть, зроду. Навіть невістку чи рідного сина кликав завше «ти» і більш ніяк. Ото «ти, йди сюди», або «ти в хаті чи де ти є?», «ти в лавку йти будеш?». І ото розумій, як хочеш, до кого то він – до невістки, чи до сина, чи до онука, що народився пізніш у них.

      Після народження дитини сім’я прожила разом не так і довго – чоловік найшов десь коханку і пішов з дому. Жив спочатку в Нехаївці, тут поруч із Жовтневим над водосховищем такий хуторок невеличкий є, а потім з новою сім’єю перебрався кудись на Донбас, розказували навіть, що працював на шахті, а пізніш нібито загинув десь у тих краях – чи то вбила якась банда, чи то втрапив у банду сам… Хтозна. А от дід, старий Кандиба, остався з невісткою й онуком у селі.

      Дивний був дід, що й казати. По селу говорили, що він і пенсії мовбито ніякої не отримує, а на що живуть – бозна, чи на самої невістки трудодні? Правда, він чоботар непоганий був, той дід, та й узагалі – рукатий дідок, лише не надто охоче брався за роботу комусь. А ще бувало хто з села інколи бачив, як в пізню годину, в присмерку вечорів дід той задвірками проходжується до панського парку і того місця, де садиба була, і церква Великомучениці Катерини, і старий покинутий цвинтар, проходжується там зарослими алейками, випрямившись, як струна, склавши руки за спиною.

      Якось жили вони, і дід той жив довго – пережив і сина, і невістку, і доживав віку вже у дорослого внука тут же, у селі, няньчив правнуків. Було, катає старшого на візочку або сидить під двором на лаві, дитина на руках, а він люлькою пихтить. Вже й лаялись на нього, а все без ладу – як крикне дід своїм громовим голосом: «У мене зроду й голова не боліла, зроду! А ви одно мікстуру свою п’єте і дітей нею запихаєте! Хай привчається ото до диму – здоровішим буде…»

      Ото такий був дід. Але остання дивина сталась із дідом років за два до смерті. А саме – народилась Ірина, і діда як підмінили, дівчинка стала в нього улюбленицею, та ще й якою! Варто сказати, що він єдину її називав по імені. Та, власне, сам же і наказав наректи дівчинку Іриною. Пояснив скупо, що так, мовляв звали його покійну сестру, і оця дитина, мовляв, як дві краплі води на неї схожа.

      Врешті старий Кандиба вмер, проживши більше ніж дев’яносто літ. Перед смертю він усе заповідав онуку, щоби поховали його на тому старому запущеному цвинтарі коло колишньої церковки, але онук на те лишень лаявся, мовляв, що ви ото, діду, надумали, га? Цвинтар той з дня на день розкидати думають, там уже бозна од коли нікого не ховають, та й узагалі – не меліть ото дурниць! Врешті в один із погожих осінніх вечорів дід спокійно собі лущив кукурудзу на порозі, а тоді одійшов до сну. А на ранок прокинувся і позвав онука.

      – Де Іринка? – спитав його.

      – Спить онно ще, – одповів той.

      Іринці