Дим. Володимир Худенко

із далекого міста в чужій країні. – На когда? Я вот все же думаю – давайте мы вас встретим в Брянске, а? Можем даже и машиной… А то чего вы будете трястись, а?.. Нет, ну правда! Время терпит вполне, – вона, як завжди, не давала Антону вставити слова.

      – Ларо, тут цей… – почав він ніяково. – Іванович вмер. Ну, ти знаєш, я…

      – О, Господи! – Лариса примовкла на хвилю. – Когда?

      – В цю ніч. Оце поховали, хай царствує. Чуєш, Ларо, я… – він знов зам’явся.

      – Антош, брось, я поняла, я все поняла.

      – Три дня… Три дня осьде ’дбудемо, і ми тут як тут. Ну просто зараз ніяк. Та й не до діла, сама розумієш.

      – Антош, конечно! Все нормально, даже не думай ничего.

      – Я все тягнув із квитками через це… Ларо, ти прости. Ну так, так хотілось, на розпис щоб і на вінчання… – він повів рукою.

      – Нор-ма-льно все! Антош, ну не оправдывайся, ну ей-богу! – ніжно заговорила сестра на тому кінці дроту, і він відчув, як вона всміхається. – Приедете после, ну подумаешь, опоздаете на пару деньков – дел-то!.. А мы… Мы знаешь что – мы специально в Талашкино сделаем такую выездную свадьбу, а?.. Для своих, отличная идея, по-моему! В общем, ты не бери в голову даже…

      – Пробач, що я тобі такі новини… тут.

      – Да перестанешь ты или нет оправдываться? Вот упрямый черт! Когда мне позвонить в следующий раз?

      – Я з Конотопа… чи… словом, сам тебе наберу, як будуть квитки, добре?

      – Конечно, хорошо. Ириша там?

      – Тут, де ж їй бути.

      – Дай-ка ей трубочку, хм… дамский разговор, – Лариса знову всміхнулась там, у Смоленську.

      – Даю, даю, – всміхнувся і Антон мимоволі.

* * *

      Антон в загальних рисах знав, що там у них за «дамський разговор». По-перше, Лариса за нього, Антона, вельми переймалася. Буває так – немов і родичі не близькі, сьома вода на киселі, а родичаються дужче, ніж близькі. Лариса йому двоюрідна сестра. Мати її, виходить, старшого Савельєва менша сестра, вернулась ще при Союзі назад на батьківщину – працювала там в дорожньо-будівельному управлінні і отримала у власність будинок в селищі Талашкіно, за десять кілометрів від Смоленська. Там було ціле селище в селищі – спеціально для будівничих, так воно і називалось ДРСУ-1. Дід їхній, отой самий військовий, помотавшись по гарнізонах (у Конотопі вони пожили недовго) теж на старість, як овдовів, переїхав до дочки, а дочка та, Антонова тітка, виходить, була ще до всього й видним комсомольським функціонером… Словом – окрім того будинку, були в них ще в Смоленську, здається, дві квартири.

      Але про все по порядку – Лариса родичалася з Антоном, він їздив інколи до них в Росію, а вона сюди навідувалась, коли могла. І на їхнє з Іриною весілля приїжджала оце, і з Іриною потоваришувала гарно – знайшли вони спільну мову, словом. Видно, просила вона Ірину, по-перше, Антона підтримати, як-не-як – на два весілля по похорону, бо не встигли Антон з Іриною побратись – спочила Антонова мати, а тепер ось мала Лариса там, в Смоленську, заміж виходити – захворів Йванович і вмер врешті. Лариса знала,