Великий замисел. Стивен Хокинг

доводили, що наука має займатися тим і тільки тим, що можна спостерігати. Так у дев’ятнадцятому столітті багато людей заперечували ідею атомів на тій підставі, що ми їх ніколи не побачимо. А Джон Берклі (1685–1753) навіть заявляв, що існує нічого, крім свідомості й думок. Коли хтось із приятелів сказав англійському літераторові й лексикографу Самуелю Джонсону (1709–1784), що твердження Берклі неможливо спростувати, той підійшов до каменя й ударив його зі словами: «Ось як я його спростовую».

      Звісно, біль, який Самуель Джонсон відчув у нозі, – теж реакція свідомості, так що ідей Берклі він цим не спростував. Але його жест ілюстрував погляди шотландського філософа Дейвіда Г’юма (1711–1776) – той вважав, що, хоч і немає раціональних підстав вірити в об’єктивну реальність, у нас не лишається вибору: на практиці треба виходити з того, що вона існує.

      «У нас багато спільного. Доктор Дейвін відкрив частинку, якої ніхто не бачив, а професор Хігбі відкрив галактику, якої ніхто не бачив».

      Модель-залежний реалізм знімає всі ці суперечки між реалістами й антиреалістами: немає сенсу питати, реальна модель чи ні, важливе інше – чи відповідає вона спостереженням. Якщо дві моделі однаково узгоджуються зі спостереженнями, як ото в рибки і в людини, то неможливо сказати, що одна модель реальніша за іншу. Можна брати ту, що зручніша в конкретній ситуації. Наприклад, якщо ви всередині сферичного акваріума, то краще працюватиме модель рибки, але якщо ви зовні й описуєте події з погляду далекої галактики, то «рибна» модель – ще та морока, адже акваріум разом із Землею обертається довкола Сонця, а Земля довкола своєї осі.

      Ми створюємо моделі не тільки в науці, а й у повсякденному житті. Модель-залежний реалізм стосується не тільки наукових моделей, а й свідомих і підсвідомих ментальних моделей, через які ми інтерпретуємо і розуміємо повсякденний світ. Неможливо відокремити спостерігача – нас самих – від процесу сприйняття світу, який відбувається через відчуття, мислення й умовиводи. Людське сприйняття (а отже, й спостереження, на яких ми будуємо свої теорії) не безпосереднє, людина сприймає все через своєрідну лінзу – інтерпретаційні структури свідомості та мозку.

      Модель-залежний реалізм співвідноситься з тим, як людина сприймає об’єкти. Коли ми бачимо щось, мозок отримує сигнали через оптичний нерв. Але ці сигнали не дають картинки, мов на екрані телевізора. Там, де оптичний нерв поєднується з сітківкою, існує сліпа пляма, а поле зору чітке тільки у вузькій смузі по центру сітківки, завширшки близько градуса, – це десь товщина великого пальця, якщо дивитися на відстані витягнутої руки. Так що необроблені дані надходять у мозок у дуже розмитому вигляді, та ще й із діркою. На щастя, мозок уміє обробляти ці дані: він об’єднує інформацію від обох очей і заповнює прогалини, інтерполюючи установку, що візуальні властивості сусідніх ділянок схожі. Мало того, він зчитує з сітківки двовимірні