Вбивство у «Східному експресі». Аґата Крісті

ворогів, їх кількість здебільшого не обмежується одним.

      Здавалося, що Ретчетту полегшало від відповіді Пуаро. Він поквапно сказав:

      – Чому ж, я розумію вашу точку зору. Ворог або вороги – це не має значення. Важливою є моя безпека.

      – Безпека?

      – Моє життя в небезпеці, містере Пуаро. А я один з тих, хто добре вміє дбати про себе. – На мить в руці у нього блиснув пістолет і повернувся назад у кишеню піджака. Ретчетт продовжував похмурим тоном: – Я не з тих, кого можна застати зненацька. Але, гадаю, варто зайвий раз перестрахуватися. І в мене відчуття, що ви саме той, кого мені варто найняти, мсьє Пуаро. І пам’ятайте, що гроші чималі.

      Пуаро задумливо дивився на нього кілька хвилин. Його обличчя не відображало жодної емоції. Ретчетт ніяк не міг зрозуміти, які думки роїлися в його голові.

      – Мені прикро, – сказав нарешті Пуаро. – Я не працюватиму на вас.

      Чоловік пильно глянув на нього.

      – Назвіть суму, – сказав він.

      Пуаро похитав головою.

      – Ви мене не зрозуміли, мсьє. Мені щастить з роботою. У мене достатньо грошей, щоб задовольнити і свої потреби, і свої примхи. Тепер я працюю тільки з такими справами, що зацікавлять мене.

      – У вас залізні нерви, – сказав Ретчетт. – Може, вас привабить сума в двадцять тисяч доларів?

      – Не привабить.

      – Якщо ви розраховуєте на більше, більше не буде. Я знаю, скільки це мені вартуватиме.

      – Я теж, мсьє Ретчетт.

      – То що ж не так у моїй пропозиції?

      Пуаро підвівся.

      – Пробачте мені, що переходжу на особистості, та мені не подобається ваше обличчя, мсьє Ретчетт, – сказав він.

      І з цими словами Пуаро вийшов з вагона-ресторану.

      Розділ четвертий

      Крик посеред ночі

      Експрес «Симплон-Схід» прибув до Белграда за чверть дев’ята того ж вечора. Він мав рушати аж о 9.15, тому Пуаро зійшов на платформу. Проте він не залишився там надовго. Було дуже зимно, і хоча сама платформа була крита, з вулиці заносило густим снігом. Він повернувся до свого купе. Провідник, що пританцьовував і махав руками на платформі, намагаючись зігрітися, сказав йому:

      – Ваші валізи, мсьє, перенесли в купе номер один, купе мсьє Бука.

      – Де ж подівся сам мсьє Бук?

      – Він перейшов у вагон з Афін, який щойно приєднали.

      Пуаро вирушив на пошуки друга. Мсьє Бук жестом припинив його протести.

      – Нічого. Нічого. Так зручніше. Ви ж їдете аж у Англію, тому вам краще залишитися у вагоні, що прямує в Кале. А мені тут дуже добре. Тут набагато спокійніше. У вагоні немає нікого, крім мене та грецького лікаря. Ох, друже мій, що за ніч! Кажуть, тут багато років не було такого снігу. Сподіватимемося, він не затримає нас у дорозі. Кажу вам, я від цього не в захваті.

      Рівно о 9.15 потяг покинув станцію. Незабаром після цього Пуаро підвівся, побажав другові добраніч і попрямував коридором до свого вагона, розташованого за вагоном-рестораном.

      На другий день подорожі бар’єри почали руйнуватися. Полковник Арбатнот стояв перед дверима його купе й розмовляв із Макквіном.

      Побачивши