Вбивство у «Східному експресі». Аґата Крісті

чужинцем, з яким до сьогоднішнього ранку перекинулась лише десятком фраз.

      Вона засміялася ввічливо, але відчужено.

      – Ну, візьмімо, до прикладу, ту поважну леді. Мабуть, ви помітили її. Надзвичайно потворна стара дама, але чомусь заворожує. Варто їй просто підняти мізинець і ввічливо щось попросити, весь потяг намагається їй догодити.

      – Як і моєму приятелю, мсьє Буку, – сказав Пуаро. – Але причина в тому, що він директор цієї лінії, а не через владний характер.

      Мері Дебенгем усміхнулася.

      Ранок повільно минув. Декілька людей, серед яких був і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Здавалося, що в компанії час пролетить швидше. Пуаро дізнався багато нового про дочку місіс Габбард, про звички містера Габбарда, уже покійного: від підйому вранці та споживання вівсянки на сніданок до нічного сну в шкарпетках, які для цього власноруч в’язала йому місіс Габбард.

      А коли він слухав заплутану розповідь шведки про її місіонерське завдання, у вагон увійшов один з провідників і зупинився поруч із Пуаро.

      – Pardon, Monsieur.

      – Слухаю.

      – Мсьє Бук передає вітання і був би радий, якби ви зробили ласку й погодилися підійти до нього на кілька хвилин.

      Пуаро підвівся, чемно вибачився перед шведкою і покинув вагон-ресторан.

      То був провідник не з його вагона, а кремезний блондин.

      Пуаро попрямував коридором за провідником до сусіднього вагона. Чоловік постукав у двері й відійшов убік, пропускаючи Пуаро всередину.

      Купе було не мсьє Бука. Він був у купе другого класу, яке, імовірно, обрали через те, що воно було трохи просторіше. Та попри все, воно також здавалося переповненим.

      Сам мсьє Бук займав невелике сидіння навпроти дверей. У кутку біля вікна перед ним сидів, дивлячись на сніг за вікном, невисокий брюнет. Перед Пуаро, не даючи йому можливості пройти далі, стояв кремезний чоловік у блакитній формі (chef de train[30]) і провідник вагона Пуаро.

      – О, мій любий друже! – викрикнув мсьє Бук. – Проходьте. Ви нам дуже потрібні!

      Невисокий чоловік біля вікна посунувся, і Пуаро, втиснувшись поміж іншими двома чоловіками, сів навпроти свого приятеля.

      Вираз обличчя мсьє Бука змусив Пуаро, як би це сказати, гарячково роздумувати. Було очевидно, що трапилося щось незвичайне.

      – Що сталося? – запитав він.

      – І ви ще питаєте. Спершу сніг, ця зупинка. А тепер…

      Він замовк, і почувся придушений стогін провідника.

      – А тепер що?

      – А тепер мертвий пасажир лежить у своєму ліжку зарізаний.

      Мсьє Бук говорив із тихим розпачем.

      – Пасажир? Який пасажир?

      – Американець. Його звали… звали… – Він глянув на записи перед собою. – Ретчетт… Правильно, Ретчетт?

      – Так, мсьє, – ковтнув провідник.

      Пуаро подивився на нього. Чоловік був білий як стіна.

      – Краще дозвольте цьому чоловіку сісти, – сказав він. – Інакше він втратить свідомість.

      Chef de train трохи відсунувся, і провідник упав на лавку в кутку й затулив обличчя руками.

      – Ого! – сказав Пуаро. – Це серйозно!

      – Звичайно,

30

Начальник потяга (фр.).