Карибська таємниця. Аґата Крісті

звички запитувати про погоду. Погода завжди була однакова – гарна. Жодних цікавих змін.

      – Тут немає місця для розмаїтої погоди англійського дня, – пробурмотіла вона до себе й не могла пригадати, чи це цитата, чи вона сама скомпонувала фразу.

      Сюди налітали, звісно, урагани, проте урагани міс Марпл вважала не погодою, а чимось більш подібним до Божої кари. З неба могла пролитися рясна злива, яка тривала не більш як п’ять хвилин і раптово припинялася. Усе й усі промокали вщент, проте через п’ять хвилин усе знову було сухим.

      Чорношкіра дівчина з Вест-Індії всміхнулася і сказала: «Доброго ранку», поставивши тацю на коліна міс Марпл і сяйнувши чудовими білими зубами. Надзвичайно милі дівчата, і можна тільки пошкодувати, що вони не мають ніякого бажання одружуватися. Це дуже непокоїло каноніка Прескота. Хрестин багато, казав він, а вінчання – жодного.

      Міс Марпл з’їла сніданок і спланувала, як вона проведе сьогоднішній день. Власне, тут не було чого планувати. Вона підведеться з ліжка, рухаючись повільно, щоб відразу не перевтомитися, бо сьогодні жарко, а її пальці не ворушаться так легко, як ворушилися колись. Потім відпочине хвилин із десять або десь так, візьме своє плетиво й повільно рушить до готелю, міркуючи, де їй прилаштуватися. На терасі, яка виходить до моря? Чи піти на пляж, де вона зможе вмоститися й спостерігати, як купаються дорослі та діти? Зазвичай вона віддавала перевагу другому варіанту. Після пообіднього відпочинку вона зможе прогулятися. Власне – яка різниця?

      Сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від інших, подумала вона.

      А проте її сподівання не справдилися.

      Міс Марпл стала виконувати свою програму, як собі спланувала, і повільно йшла стежкою до готелю, коли їй зустрілася Молі Кендел. Уперше на обличчі цієї веселої молодої жінки не було усмішки. Сумний вираз настільки суперечив її характеру, що міс Марпл відразу запитала:

      – Моя люба, сталося якесь лихо?

      Молі кивнула головою. Вона трохи завагалася, потім сказала:

      – Що ж, ви мусите знати. Усі про це скоро знатимуть. Лихо сталося з майором Полґрейвом. Він помер.

      – Помер?

      – Атож. Помер уночі.

      – О, моя люба, яка прикрість!

      – Так, це жахливо, що сюди прийшла смерть. Усіх відразу охопить смуток. Правда, він був дуже старий.

      – Учора він здавався цілком здоровим і дуже веселим, – сказала міс Марпл, у якої виникло відчуття внутрішнього протесту проти припущення, що хто завгодно в похилому віці може померти в будь-яку мить.

      – Він здавався цілком здоровим, – повторила вона.

      – У нього був високий кров’яний тиск, – сказала Молі.

      – Але ж тепер проти цього існують ліки. Якісь пігулки абощо. Наука сьогодні така могутня.

      – Справді так, але, можливо, він забув ковтнути свої пігулки або прийняв їх забагато. Як ото буває з тими, хто приймає інсулін.

      Міс Марпл не вважала, що між діабетом і високим кров’яним тиском багато спільного. Вона запитала:

      – А що сказав лікар?

      – Доктор Ґрем, який уже давно на пенсії й живе тут, у готелі, оглянув його,