Карибська таємниця. Аґата Крісті

молодшого віку, то вона захоплювалася їхніми вбраннями.

      – О, у якій фантастичній сукні ви прийшли на сьогоднішній вечір, місіс Дайсон. Я вам так заздрю, що готова зірвати її з ваших плечей.

      Але вона була дуже гарна й у своєму вбранні чи принаймні так здавалося міс Марпл: білій сукні, яка туго облягала тіло, з накинутою на плечі гаптованою шовком світло-зеленою шаллю. Лакі не витримала, щоб не помацати ту шаль пальцями.

      – Чудовий колір! Мені теж хотілося б мати таку.

      – Ви можете купити її в місцевій крамниці, – сказала їй Молі і пройшла далі.

      Вона не стала зупинятися біля столу, за яким сиділа міс Марпл. Літніх дам зазвичай залишала чоловікові.

      – Старенькі набагато більше люблять чоловіків, – казала вона.

      Тім Кендел підійшов і нахилився до міс Марпл.

      – Може, ви хотіли б чогось спеціального? – запитав він. – Ви тільки мені скажіть, і ми приготуємо для вас усе, що ви замовите. Готельна їжа, та ще й приготована в субтропіках, – це не те, що ви звикли споживати вдома, еге ж?

      Міс Марпл посміхнулася й сказала, що це одна з причин, чому іноді буває так приємно поїхати за кордон.

      – Тоді все окей. Але якби вам чогось захотілося…

      – Чого, наприклад?

      – Ну, знаєте… – Тім Кендел на мить завагався. – Бутербродного пудингу? – нарешті наважився припустити він.

      Міс Марпл усміхнулася й відповіла, що чудово обійдеться без бутербродного пудингу протягом певного часу.

      Вона взяла ложечку й заходилася їсти своє фруктове морозиво з маракуєю, весело і схвально усміхаючись.

      У цю мить заграв шумовий оркестр. Шумові оркестри на Антильських островах вважають однією з головних розваг. Щиро кажучи, міс Марпл могла б чудово обійтися без них. Вона вважала, що вони створюють не музику, а брязкіт, бридкий і гучний без потреби. Проте не випадало сумніватися, що іншим цей брязкіт подобався, і міс Марпл, згадавши про свою юність, вирішила, що оскільки заховатися від цих звуків вона нікуди не зможе, то доведеться їх полюбити. Не могла ж вона попросити Тіма Кендела, щоб на її замовлення оркестр заграв «Голубий Дунай». (Як то приємно – танцювати вальс!) А сьогодні молоді танцюють казна-що. Вистрибують, кривляються. Звісно, молодь має розважатися так, як їй до вподоби. Але тут міс Марпл несподівано зупинилася у своїх роздумах. Бо їй раптом спало на думку, що дуже мало з присутніх тут людей були молодими. Танці, яскраве освітлення, музика оркестру (навіть такого чудернацького, як шумовий) – усе це, безперечно, призначалося для молоді. Але де тут молодь? Молодь, певно, навчається в університетах або працює, маючи лише два тижні відпустки на рік. Таке місце відпочинку, як тут, надто далеко розташоване й надто дороге. Це веселе й безтурботне життя призначається для тридцятирічних і сорокарічних – і тих старих чоловіків, які хочуть догодити своїм молодим дружинам (а іноді й собі разом із ними). Можна тільки пошкодувати, що молодих тут мало або й зовсім нема.

      Міс