Карибська таємниця. Аґата Крісті

зі своїх небожів. Такий любий хлопчик – власне, він уже давно не хлопчик, але для мене він назавжди залишиться хлопчиком, якщо ви мене розумієте.

      – Звісно, розумію, – сказав доктор Ґрем, міркуючи, скільки ж йому доведеться чекати, поки стара дама дійде до суті.

      – Я подала світлину йому, і він її роздивлявся, коли несподівано люди, – ті дуже милі люди, – які збирають дикі квіти й метеликів, здається, їх звати полковник і місіс Гілінґдон…

      – Так, справді. Гілінґдони й Дайсони.

      – Авжеж, вони. Вони несподівано підійшли до нас, сміючись і теревенячи. Посідали поруч, замовили трунки, і між нами почалася розмова. Дуже приємна розмова. Але під час тієї розмови майор Полґрейв, мабуть, цілком бездумно поклав мою фотографію до свого гамана, а гаман запхав до кишені. Я тоді не звернула на це уваги, але згодом усе пригадала й сказала собі: «Треба не забути попросити майора, щоб він повернув мені фотографію мого Дензила». Я думала про це вчора ввечері, коли грав шумовий оркестр і відбувалися танці, але не хотіла відвертати його увагу, бо вони тоді дуже веселилися, і я подумала: «Треба не забути нагадати йому про це вранці». Але вранці… – і міс Марпл урвала мову, засапавшись.

      – Так, так, – сказав доктор Ґрем, – я вас цілком розумію. І ви, звичайно ж, хочете повернути собі фотографію, чи не так?

      Міс Марпл енергійно кивнула головою, підтверджуючи його висновок.

      – Так, ви маєте слушність. Розумієте, то його єдина фотографія, яку я маю, а негатива в мене нема. І мені дуже не хотілося б її втратити, бо бідолашний Дензил помер п’ять чи шість років тому, а він був моїм улюбленим небожем. Для мене та фотографія – єдина пам’ять про нього. І я подумала, – вибачте мою настирливість – чи не могли б ви повернути мені її? Я не знаю, кого я б іще могла попросити. Бо не знаю, під чиїм наглядом перебувають його речі й усе таке. Вони не захочуть клопотати собі голову моїм проханням. Вони не зрозуміють. Ніхто не в змозі зрозуміти, щó означає для мене та фотографія.

      – Звичайно, звичайно, – відповів доктор Грем. – Я вас цілком розумію. Це дуже природне почуття з вашого боку. Незабаром я маю зустрітися з представниками місцевої влади, – похорон призначено на завтра, – прибуде хтось з адміністрації, щоб переглянути його папери та речі, перш ніж сконтактуватися з його родичами – ну й усе таке інше. Ви можете описати ту фотографію?

      – На ній знято фасад будинку, – сказала міс Марпл, – і Дензил тоді якраз з’явився у дверях. Знімок зробив один із моїх інших племінників, який дуже любить бувати на виставках квітів, – і він фотографував китайську троянду, я думаю, або одну з чудових лілей, які там росли. Саме в ту мить Дензил і виглянув у двері. То не дуже добра фотографія, чіткість там трохи стерта, але я люблю її і завжди тримала при собі.

      – Гаразд, – сказав доктор Ґрем, – ви, здається, описали її дуже точно. Думаю, ми без проблем повернемо вам вашу фотографію, міс Марпл.

      Він підвівся зі стільця. Міс Марпл усміхнулася йому.

      – Ви дуже добрий, докторе Ґрем, ви справді дуже добрий. Ви мене розумієте,