Карибська таємниця. Аґата Крісті

так.

      – Яке тобі діло до його смерті? Він був старий. Тому й помер.

      – Послухай, чоловіче. Я про ті пігулки. Про пігулки, про які мене запитав лікар.

      – Ну й до чого ті пігулки? Можливо, він прийняв їх забагато.

      – Ні. Не в тому річ. Послухай.

      Вона нахилилася до нього й швидко заговорила. Він позіхнув і знову ліг.

      – Нічого в цьому немає. Про що ти говориш?

      – Я все одно розповім про це місіс Кендел уранці. Боюся, тут щось не так.

      – Не суши собі голову, – сказав той, кого вона вважала своїм законним чоловіком, хоч вони й не відбули шлюбної церемонії. – Не напитуй собі лиха, – докинув він і перекинувся набік, позіхаючи.

      Розділ сьомий

      Ранок на пляжі

      І

      Був пізній ранок на пляжі, нижче від готелю.

      Евелін Гілінґдон вийшла з води і впала на гарячий золотий пісок. Вона скинула купальну шапочку й енергійно труснула темним волоссям. Пляж був не дуже великий. Люди збиралися там щоранку й десь о пів на дванадцяту влаштовували щось на зразок громадських зборів. Ліворуч від Евелін в одному з екзотичних плетених сучасних шезлонгів лежала сеньйора де Каспеаро, красуня з Венесуели. Трохи далі сидів старий містер Рейфаєл, який був тепер старійшиною готелю «Золота Пальма» і мав авторитет, якого може досягти лише літній інвалід із великим багатством. Естер Волтерс не відходила від нього. Вона, як завжди, мала при собі записник та олівець на той випадок, якщо містеру Рейфаєлові спаде на думку негайно надіслати одну з ділових телеграм. У пляжному костюмі містер Рейфаєл здавався неймовірно висхлим, на його кістках висіли гірлянди сухої шкіри. Хоч і здавалося, що він стоїть на порозі смерті, на островах стверджували, що він був точно таким упродовж щонайменше восьми останніх років. Його пильні сині очі сяяли на зморшкуватому обличчі, а головною втіхою в його житті було енергійно заперечувати все, що йому скажуть.

      Міс Марпл також була тут. Як і завжди, вона сиділа, плела, дослухалася до розмов і дуже рідко приєднувалася до них. Коли вона це робила, всі бували дуже здивовані, бо зазвичай забували, що вона тут. Евелін Гілінґдон подивилася на неї поблажливим поглядом і подумала, що вона приємна й мила бабусенція.

      Сеньйора де Каспеаро знову стала натирати кремом свої гарні довгі ноги, щось мугикаючи до себе. Вона не належала до тих жінок, які розмовляють багато. Вона подивилася невдоволеним поглядом на пляшечку з кремом для захисту від сонця.

      – Цей крем не такий добрий, як «франхіпаньйо», – сумно промовила вона. – Але «франхіпаньйо» тут не дістанеш. Дуже шкода.

      І знову опустила свої довгі вії.

      – Ви не хотіли б скупнутися, містере Рейфаєл? – запитала Естер Волтерс.

      – Я полізу у воду, коли буду готовий, – сердито буркнув старий.

      – Уже пів на дванадцяту, – сказала місіс Волтерс.

      – Ну то й що? – огризнувся містер Рейфаєл. – Ви вважаєте мене чоловіком, що залежить від часу? Мені байдуже, чи я зроблю це вчасно, чи на двадцять хвилин раніше, чи на двадцять хвилин